Коли нам сказали, що війна, ми не вірили. Ми не могли подумати, що Росія нападе. У мене там двоюрідна сестра живе, я і не могла навіть подумати, що таке лихо настане.

Ми-то далеко від війни, у нас трудність тільки така, що у мого племінника вбили сина. Не встиг і місяця послужити. Це біль дуже великий. Забрали і привезли в труні. У мене дітей немає взагалі, мені сестрині діти - як рідні, от душа і кипить.

Багато солдатів, хлопців молодих, невинних пропали. Ми допомагаємо чим можемо, зносимо в сільську раду і продукти, і готові харчі. Возять все на фронт волонтери. 

Шоковані ми тим, що в Бучі коїлося. І в Кременчуку стріляють (там прилетіло в торговельний центр), і в Миргороді. Усе це недалеко від нас, і там люди живуть невинні. 

Приємно те, що в нас люди згуртовані, одне одному допомагають, діляться всім, чим можуть. Нас не побороти. Хоч росіяни й знущаються постійно над нами, ми все-таки живемо, дбаємо одне про одного. У нас спільне горе, і ми всі розуміємо одне одного. Я рада, що в нас такі люди.

Бачу, що ми росіян подолаємо. Я не знаю як, але потрібно вигнати їх. Нехай у себе наводять лад, у своїх містах і селах. Бо в нас у занедбаному селі краще, ніж у їхніх містах. У них такі міста і села, наче там дикуни живуть, то нехай у себе наводять лад, а не лізуть до нас.