Нерушев Богдан, учень Бердянської загальноосвітньої школи № 7, м. Бердянськ, Запорізька обл.

Конкурс есе "Один день"

Я народився й мешкаю у мирному провінційному містечку Бердянську. Зараз, ставши вже десятикласником, згадую ті буремні часи… Згадую із сумом. Тоді мені було вісім років, і зараз мені здається, що то був не я, а інший хлопчик – маленький самостійний хлопчик з дитячою уявою про світ, про людей, про цінності.

У ті страшні часи малій дитині було важко розібратися в тому, що відбувається в її країні, у її місті, на вулицях... Усе відбувалось ніби в паралельній реальності, але у житті був присутній реальний страх: дорослі були стурбовані – а раптом війна докотиться до нашого рідного міста, а раптом охопить всю країну!

Особисто для мене днем початку війни став той день, коли я побачив брата подружки у військовій формі з великим наплічником.

Тоді багато молодих хлопців йшли добровольцями захищати країну. Але чомусь зустріч з людиною, яку я знав з дитинства як веселого, безтурботного парубка, мене вразила та закарбувалась в пам'яті назавжди. Можливо, через те, що я побачив його очі – зазвичай спокійні, веселі, у той день вони були стурбовані та якісь колючі, але водночас і сповнені рішучості та надії. Враховуючи мій вік, я не міг уявити жах справжньої війни. Але дійсність змушувала дорослішати …

Жахіття й «позареальність» подій, які, відбувшись, швидко ставали відомі, сприяли тому, що рівень напруги в душах – і в моїй також, незважаючи на вік! – зростав і зростав!

Через те, що наше місто розташоване доволі близько до місця збройного конфлікту, у нас теж різко й сумно змінилось життя, розгорнулись блокпости, в місті частіше й частіше зустрічалася військова техніка.

Але найбільше закарбувався в моїй пам'яті день, коли ми з батьками за звичкою, як у «мирні часи», їхали за місто допомагати бабусі.

Несподівано перед нашою автівкою, неначе велетенська похмура й загрозлива гора, “виріс” справжнісінький танк. Якби це було в ті самі «мирні часи», я – хлопчисько! – зрадів би, зацікавився… А тут… Двигун страшної машини ревів, а башта повільно й хижо поверталася, здається, вишукуючи нас довгим дзьобом гармати.

Стало дуже лячно, я відчув себе нікчемною комахою, беззахисним створінням. Навіть страшно уявити, як він, цей сталевий звір, на швидкості атакує, як він знищує ворога, зносячи все на своєму шляху, Але… водночас, я відчув захоплення, гордість та впевненість, що все неодмінно буде добре, що країна вистоїть.

Пам’ятаю: у той час кожен відчував, що має щось робити, коли в дім прийшла біда.

Велика хвиля волонтерства піднялася по всій країні. Навіть ми – малі, намагались брати, хай і посильну, участь у подіях. Наші малюнки, поробки, що їх передавали бійцям, може, й здавалися смішними, але вони були сповнені найпотаємніших мрій та сподівань, заряджені непереможною дитячою енергією, надією.

Вразив мене й учинок мого батька, який, покинувши всі свої справи, за велінням власного серця допомагав облаштувати позиції наших захисників, вносячи посильний вклад в оборону країни.

Сьогодні добре знаю, що звільнити українську територію від окупантів без якісної зброї – неможливо. Тому розумію необхідність створення сильної армії. Адже боєздатне військо забезпечить захист цілісності нашої Вкраїни, наше майбутнє.

Та я все ж таки не розумію людей, які стверджують, що тільки зброя вирішить конфлікт, що на Донбасі, «ні з ким домовлятись»... Заради досягнення миру, заради збереження життя людей з обох сторін – домовлятися треба!

Треба вишукати те, що нас об’єднує, треба вчитися переконувати, . «Мир понад усе», - ось яким девізом потрібно керуватись під час переговорів з протилежною стороною конфлікту.

Я хочу жити в країні, де немає війни, де панує рівне право для всіх. Хочу, щоб українці пишалися своєю державою. Хочу, щоб розуміли, що ентузіазм молодих, посилений знаннями старшого покоління, приведе нашу націю до процвітання! І такі прагнення мають мільйони українців.

Ми – цивілізований народ, ми повинні перемагати не зброєю, а словом.