Я народилася і жила в селі Василівка Миколаївської області. Мені 57 років. Жили добре, працювали з чоловіком, виростили двох доньок. Все у нас добре було, і тут - війна, прийшли ці прокляті російські війська. 

Ми дев’ять місяців були в окупації. Рашисти приходили і до нас з обшуками. Що шукали - не знаю. Все переривали. 

Нас ставили під автомати, чоловіка на коліна ставили, питали, чи зброя є. Деяких сусідів забирали, тиждень тримали. Допитували, катували. 

Мого чоловіка, слава Богу, не забирали. Йому 63 роки. Вони постійно погрожували. Казали, що повбивають нас. Ми в погребі сиділи. Попали під обстріл. Мені плече зачепило, чоловіка також ранило.

У нас не було світла, газу, води. Пенсії не було, закінчувалися продукти. Були люди в селі, які співпрацювали з окупантами - казали нам, щоб ходили брали по пів кіла макаронів. Хто не брав, того погрожували забрати на підвал. 

Ми нікуди не виїжджали - спочатку не поїхали, а потім вже не випускали.

Сидимо з чоловіком в лікарні. Стреси знімаємо - ковтаємо таблетки без кінця і краю, а то у нас обох передінфарктний стан. Одна донька в Черкасах, друга жила в Миколаєві, але вони звідти виїхали. Слава Богу, що всі живі, і ми вже побачилися.

Ми тільки от трошки відійшли, і тут на Пасху біля церкви - вибух, двох діток поховали вчора. І коли вже вона закінчиться, ця війна проклята!