Я почула перший вибух. Кажу чоловікові: «Юро, війна». А він питає: «Яка війна?» І потім - другий вибух. Ми бігали по всій хаті. Дітей тягали в підвали. Дуже було страшно. Це не передати словами.

У нас ні світла, ні води в місті не було. Ми живемо у своєму домі, у нас є криниця. Ми і сусідам допомагали з водою. Нам дуже пощастило, що була своя криниця, а так – навіть не знаю, як би ми тут виживали.

Уже немає ні сил, ні терпіння. Діти всього бояться, нам постійно страшно. Мабуть, уже всім ця війна набридла. Ми не виїжджали. У нас тут господарство своє, та й чоловік - на протезі. Кому ми потрібні десь? 

Дуже важко морально, психологічно. І коли тривоги, і коли гупає.

Хочеться, щоб був мир, щоб діти пішли в школу, щоб нормально навчалися, щоб могли поїхати кудись на змагання. Наш син – відмінник. Займається карате. Мені хочеться, щоб він себе в школі проявляв. Брат на війні загинув. Мама в такому стані через загибель сина, що просто жахіття. Більше нічого не хочу, тільки миру.