«У нас не було палива, щоб заправити авто»

Юлія ще на початку окупації зрозуміла, що це нічим хорошим не закінчиться, тому з великими труднощами виїхала з села. Повертатись їй нікуди, але дуже хочеться додому

Ми мешкали в селі Нестерянка Запорізької області. Наприкінці лютого у нас в селі вже чулись вибухи. На початку березня до нас почало прилітати, російські танки вже в нас їздили, була дуже тяжка обстановка. І я, недовго думаючи, виїхала 2 березня. 

Мій дідусь залишився там, і вже по телефону сказав, що 4 березня окупували наше село, почались щоденні обстріли, і це до сих пір. Було багато влучань, дуже багато зруйнованих будинків. Наш будинок також дуже зруйнований, там ні вікон, ні дверей. Багато згоріло будівель, школу і дитсадок уже зруйнували. 

Насамперед у нас не було палива, щоб заправити авто. Їздили на заправку в Оріхів – там була велика черга і видавали на один автомобіль по 10 чи 15 літрів. Я виїжджала з подругою і її хлопцем. Ми боялися, що до Запоріжжя просто не доїдемо, або не вистачить палива. 

Приїхали в місто, коли починалась комендантська година. Із залізничного вокзалу йшли евакуаційні електрички, але був дуже великий наплив людей. На щастя, ми вранці влізли в ту електричку і поїхали до Львова. Дуже мало було зупинок, людей дуже багато. Ми їхали в тамбурі. Було дуже страшно, бо обстрілювали ті міста, які ми проїжджали.

У Львові були пункти допомоги українцям, але такі переповнені, що буквально і води не було як взяти. Магазини були або закриті, або взагалі в них нічого не було. 

Я мусила допомогти невістці виїхати з дітками до Польщі. Волонтери підказали, як нам дійти до потяга, перед кордоном нам волонтери дали велику кількість продуктів: там і печиво було, дітям якісь соки і цукерки, води дуже багато. А вже як перейшли кордон, то там уже і кава гаряча була, і супчик гарячий. Координатори підказували, куди нам далі звертатися і що робити.  

Я в Польщі з хлопцем жила, завагітніла і виїхала до нього додому в Чернівецьку область, але мені там обстановка не сподобалася. 

Зараз не планую звідсіль виїжджати. Тут - і сестричка, і родичів багато, тут мені морально легше. 

Я розумію що село моє в окупації і я туди не повернусь, але не віриться, що його вже немає. Мій тато в Енергодарі в окупації, він працівник атомної станції. З ним у зв'язку практично немає, але моментами спілкуємося. Каже, що йому дуже тяжко. Онучку свою ще не бачив.

Я б хотіла, щоб наші діти росли в спокійний час, без війни. Щоб в світі більше ніколи не було війни, бо діти ні в чому не винні. Головне - щоб закінчилася війна, щоб Україна була наша і все відстроїлося.