Сім’я Марини Дмитрівни виїхала з окупованого рідного села не тільки через обстріли, але й через те, що один з синів служить в українському війську

Я з села Мирне Гуляйпільського району. Життя було гарне, село було гарне. Жили там люди, робили на землі. Все було, займалися господарством. 

5 березня до нас прийшли російські нелюди – орки. Заїхали в село, стріляли по хатах, зруйнували нам хати, одну людину ранили, за нашим селом роздавали в машині двох хлопців наших молодих.

Окупанти стояли у нас за селом, стріляли по селу. Порозбивали хати, у нас не було ні води, ні світла, люди жили в підвалах. Ми пішли до людей у підвал: нас там жило 52 людини. У нас був балонний газ - ми його знесли до тих людей, де ми були в підвалі, й там готували. Їжа у нас, звісно, була своя. Це ж село: було і м'ясо, і овочі. Все було б добре, якби тільки не стріляли та не бомбили. 

Всього у селі десь до 150 чоловік залишалися. Потім потроху виїжджали. Коли у рашистів зранку перемінка - ми колонами проривалися. 

Ми як виїжджали 12 березня, нас було 8 машин, і нас десь 60 чоловік виїхало з дітьми, з онуками. Сьогодні ми дивилися по карті і побачили, що з сьогоднішнього дня наше село в  червоній зоні. А було в зеленій. Мабуть, вони знову прийшли. Коли у квітні виїжджали сусіди, то казали, що попало нам в будинок в гараж, в літню кухню. У нас там техніка залишалася і господарство велике: ми все повипускали.

Ми зараз в Запоріжжі, винаймаємо квартиру. Зараз у нас тільки невістка працює - вона вчителька. А ми на переселенські живемо.

Я кожен день і кожну ніч молюся. В мене ще й один з двох синів воює - я дуже переживаю. Скоріше б та нечисть пішла з нашої землі.