Оксана разом із родиною страждає від жахів війни та від проблем, з нею пов’язаних. 

Коли почалось вторгнення, я лежала біля свого десятирічного сина. У нього цілий день боліло серце, і я вирішила бути з ним вночі. Десь о п’ятій ранку я почула вибух, поті - ще і ще. Я одразу зрозуміла, що то війна.

Розбудила чоловіка, ми вийшли на двір, слухали вибухи і бачили їх в Одесі.

Було дуже страшно, але ми не панікували.

Подзвонили батькам у Рівне, сестрі в Київську область. Вони ще були не в курсі. Ми їх просвітили. Взагалі-то у нас був шок. Телевізор був джерелом новин, які вражали все більше і більше. Потім був підвал, тривоги, нічна біганина...

Труднощі почалися з роботи (я - касир в супермаркеті), з якої мене не пускали, а заставляли працювати до вечора. Я не могла так, коли знала, що у мене вдома діти трусяться від жаху у підвалі. Тому мене попросили звільнитися заднім числом. Чоловік-будівельник втратив роботу автоматично, а ще війна сильно підкосила його здоров’я. Все - через шок. Я виявилась морально сильнішою і більш готовою до стресу.

Безгрошів’я і незмога забезпечити дітей їжею та елементарними речами почала давати про себе знати. До цих пір я не можу знайти роботу, а діагноз чоловіка - хвороба хребта і суглобів - не дає йому працювати. Ми стикнулися з нестачею грошей на їжу, гігієну, ліки. Чоловікові діагноз поставили, а лікувати його немає за що.

Бабуся, як могла, так і допомагала нам: підкидала грошенят, висилала посилки з крупою, борошном, цукром. Зараз - літо, і трохи легше: є картопля, морква, цибуля, фрукти. Але діти хочуть м’яса, солодкого чаю, печива.

З нашого села до Одеси їхати автобусом дві години, білет коштує 90 гривень в один бік. Мені потрібно заробляти 500-600 грн в день, щоб я змогла купити продуктів для сім’ї і оплатити проїзд. На жаль, такої оплати праці я ще не знайшла, але я шукаю.

Ми дружна сім’я і підтримуємо один одного. Живемо разом.