Кушнір Ольга, вчитель, Дніпровська гімназія № 72 Дніпровської міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

І живуть у пам’яті народу

Його вірні дочки і сини,

Ті, що не вернулися з походів

Грізної великої війни.

Їх життя, їх помисли високі,

Котрим не судилось розцвісти,

Закликають мир ясний і спокій,

Як зіницю ока берегти.

В. Симоненко

Україна… Вона відносно недавно з’явилася на політичній карті світу як незалежна держава, але її державність існує багато століть.

Україна – це рідна земля наших дідів і прадідів.

Тут ми народилися і виросли, тут уперше побачили  сліпучу синь українського неба і простори золотих ланів. Рідний край починається для нас не тільки з батьківського порога, з маминої пісні. Усе починається з прадавніх коренів нашого народу.

Ми, українці, пишаємося тим, що ніколи не були забродами, завойовниками, наші руки не осквернив загарбницький меч, наша совість не заплямована пожежами, руїнами, чиїмось сльозами та смертями.

Якщо й брали до рук зброю, то лише для того, щоб захищати свій рідний край.

Здавна численні завойовники приходили на нашу прекрасну землю, щоб загарбати й поневолити український народ. Наша історія – це постійна присутність у нашому домі незваних гостей – половців, печенігів, татар, поляків, росіян.

Усі хотіли запрягти в ярмо і поганяти нагайкою мою Україну.

Уже вечоріє…А я все сиджу і роздумую над словом «подвиг». Одне слово – і я бачу перед собою запорізьких козаків, які йдуть на татар чи ляхів, ідуть з шаблями чи пістолями, щоб здобути волю рідній Україні.

Багато з них гине, але інші приходять на їх місця, щоб Батьківщина не стогнала у кайданах неволі…

Час козаччини минув, час страшних кривавих боїв та незчисленних подвигів в ім’я України, але пам’ять про них жива. Недарма в пісні співається: «Хто за рідний народ гине, той живе в віках».

Особисто для мене козаччина – це славна історія України, і я щаслива з того, що народилася і живу саме в Україні. Не любити цю землю і не пишатися людьми, що жили і живуть на ній,- неможливо.

Українці – миролюбна нація, і наш менталітет базується на стриманості і природному спокої, працелюбності. Та коли вороги зазіхають на нашу землю, люди , усі як один, стають на захист Батьківщини. У години лихоліть і поневірянь мої земляки не ховались по льохах і горищах, а завжди були в рядах захисників Вітчизни.

Мій син Андрій теж пішов добровольцем на фронт, щоб не дозволити ворогу паплюжити нашу землю. І я пишаюся тим, що правильно виховала свою дитину.

Страшна реальність сьогодення зробила наш народ єдиним. Саме тому кожен громадянин робить свою справу. Хтось створює фонди допомоги, хтось працює волонтером, хтось вивозить людей з-під обстрілів, даруючи їм надію. Хтось, перебуваючи на фронті, зі зброєю в руках виборює свободу своїй Батьківщині, а хтось в тилу працює не покладаючи рук.

Усі вони дбають про ближніх, щоб разом дати відсіч тому, хто хоче знищити нашу землю, перетворити українців у рабів, зруйнувати нашу єдність, майбутнє нашої Вітчизни.

Кожен із нас живе лише однією мрією – захистити і утвердити щасливе майбутнє України. І кожен робить усе можливе, щоб цього досягти. З кожним днем ми наближаємо нашу перемогу, адже ми об’єдналися у боротьбі за те, чого ніколи у нас не відібрати – це наша віра в майбутнє і наша віра в один одного.

Ми робимо все, щоб весь світ почув про те, що важливо для нашої Батьківщини.

Надзвичайно важливу роль у нашому згуртуванні відіграє Президент України Володимир Зеленський, який є епіцентром згуртованості нашого народу, який своєю цілеспрямованістю зумів об’єднати всі верстви населення нашої багатостраждальної України.

Нас уже чують у всьому світі, чують, поважають і допомагають.

І колись, через багато років після перемоги, читаючи у книжках про єдність українського народу під час воєнного лихоліття, ми будемо пишатися своїм народом, своєю незламною Україною, і нам захочеться вічно пам’ятати про цей страшний етап нашої історії і одночасно забути весь той жах і страх, що нам довелося пережити.

Ми разом, ми єдині, і в цьому ключ до нашої перемоги!

Слава Україні!

Усі ми, учні та учителі Дніпровської гімназії №72 Дніпровської міської ради, завжди пишалися тим, що з нашого навчального закладу вийшов учасник бойових дій періоду другої світової війни, поет-фронтовик Михайло Селезньов, який після випускного вечора пішов добровольцем захищати свій рідний народ від підступного ворога.

А потім у своїх творах показав думки та переживання воїнів, які захищали свою Батьківщину.

Життя М. Селезньова завжди слугувало прикладом для учнів і викликало гордість, що саме наша школа випустила в життя таку благородну, віддану народові людину. На виховних заходах, присвяченим героям війни, ми завжди говорили про героїв, які ціною свого життя торували шлях до миру.

Ми завжди покладали квіти до пам’ятників, які розташовані в Новокодацькому молодіжному парку відпочинку, і нам інколи здавалося, що всі ті події – це така далека історія, сягнути якої стає все важче.

Але життя показало, що історія повторюється. Ми знаємо, що з 24 лютого 2022 року Україна відвойовує свою незалежність.

Більше двох років триває страшна спустошлива війна, яка забрала тисячі життів.

У нас намагаються відібрати наші землі. І, як завжди було в Україні, коли приходив скрутний час, найкращі сини і доньки матері-України піднімалися на захист своєї неньки. Так сталося і цього разу. Випускники нашої гімназії повторили подвиг М. Селезньова і пішли добровольцями захищати право українців на свій вибір.

Це були Ігнатович Сергій, Олексієнко Євген, Гудзовський Марк, Халін Сергій та багато інших. Дехто з них загинув, виконуючи свій патріотичний обов’язок перед Вітчизною. Вічна пам’ять їм і слава!

А ми, учні та вчителі гімназії, завжди будемо пишатися тим, що в нашій школі навчалися справжні герої. І нам дуже б хотілося , щоб наша Україна здобула нарешті довгождану перемогу, а її незламні сини та доньки творили подвиг на мирному фронті, а не на війні!

Пам’ятаймо тих, хто віддав життя за наше світле майбутнє!