Корнєєв Андрій, учень, КЗ «Херсонський фаховий коледж  культури і мистецтв» ХОР

Вчитель, що надихнув на написання есе - Колеснікова Валентина Костянтинівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни, як страшні  казки Шахерезади, де кожної хвилини твоє життя висить на нитці долі і не знаєш чи доживеш до наступного дня. Кожен день - це окрема історія подолання навколишнього жаху та зростання власних можливостей.

За цей час сама собою сформувалась тактика виживання та надлюдська  інтуїція: в який момент можна пробігти по вулиці, щоб не прилетіла ворожа ракета або скинув свій «подарунок» дрон.

Дуже хочеться повернутися у минуле, сісти у славнозвісну машину часу, ввести на табло будь-яку довоєнну дату  і знов пройтись по вечірніх вулицях міста, де  співають та грають неймовірно талановиті митці, відчути ту особливу атмосферу міста, завітати  по смаколики в кав`ярню, що манить веселими ліхтариками, де чуєш веселий гомін людей і будуєш плани на майбутнє...

Усе це я втратив 24 лютого… Життя розділилося на до (яскраве, бурхливе, кольорове) та після (чорнобіле і з глухими звуками).

Як відлуння у цій монохромній реальності  ще доноситься веселий сміх у моїй пам’яті… Згадую мимоволі підслухану розмову між двома хлопцями на вулиці:

«Ти дуже хочеш повернутися  до школи?».

- Дуже… - відповів  юнак.

І  мені защеміло в серці, бо також зрозумів, що надто хочу повернутися за парту, обійняти друзів, червоніти перед дошкою, бігти в їдальню за смачнючою булкою з родзинками, яка після 4  уроку своїм здобним ароматом просто зводить з розуму…

Все зупинилося в один момент і на руїнах власного життя  ходиш по розкиданих каменях у великих батьківських чоботах і намагаєшся бодай щось зрозуміти і не зійти з глузду.

Тіні спогадів оточили мене з усіх боків. Шепіт втрачених митей огорнули  душу. Та ось майорить куток трохи зім`ятої улюбленої книжки і рудий кіт, що тягне одновухе плюшеве зайченя. Під муркотіння пухнастика я збираю по крихтах  життя заново. Все ж таки є іскорки та мерехтливі уламки минулого, що обійняли та оплелись  навколо мене  і доводять, що я не все втратив і маю знайти в собі сили підняти голову і зробити крок у суворе  теперішнє.  

Тепер кожен день – це нова страшна  казка  з новими невідомими раніше подіями, де є багато злої нечисті, що виповзає зі смердючих боліт і намагається лиходіяти.

Порізана худоба, вкрадені і вивезені на чужину діти , чорна вигоріла земля, що стогне від знищених лісів та врожаю. Порожнє узбережжя здивованого моря, яке ніяк не розуміє: чому влітку ніхто не навідується в його теплі обійми. Збентежені білки та сови, які прямують до міст та селищ, бо їх природні домівки зруйновані. І так хочеться, щоб все це було на сторінках книги жахів, а не сучасне життя.

Але я кожного дня дякую, що народився на славетній землі козаків. Ця міць  і воля доводять щохвилини нездоланність та стійкість мого народу.

Спочатку я був стороннім глядачем усіх подій, але потроху почав робити маленькі добрі справи. Будь-яка допомога -  навіть голодним  тваринам, сприяння у навчанні молодшим братам та сестрам, збирати донати для ЗСУ - це вже велика справа.

Всі як бджоли зібрались в один рій і почали свої танці з долею – хто волонтерські, хто бойові.  Це відчайдушний бал згубної  надії,  болісний та нескінченний  танок з тінню Мари  на межі життя і смерті.

Древній ритуал боротьби, старовинна хореографія на грані виживання затягує і відкриває неосяжний досвід та знання пращурів. Я вірю, що ми не самі пройшли ці 1000 днів, за нами покроково слідкували наші предки. Це вони навчили нас бути янголами, щоб охороняти  один одного і, коли треба, накривати уявним крилом турботи та допомоги.  

Я впевнений, що саме  в цьому сила українського народу!  

Непомітний маленький,але такий потужний ланцюжок з'єднує нас із предками, надає силу та підтримку, коли світ навколо огортає темрявою. І в ці моменти надії та випробувань, як мудро зауважує Ліна Костенко: "І все на світі треба пережити, І кожен фініш — це, по суті, старт."

За час війни я дуже подорослішав і зрозумів, що негаразди та проблеми  вчать нас бути сильнішими, мудрішими,  витривалішими.

Якщо б хтось сказав, що я так скоро стану тренером для малечі з окупованих територій, буду волонтерити та приймати важливі рішення, - я б ніколи не повірив в такі байки. Тепер я став дуже віруючою людиною. В серці  та думках лише одне.

Я ВІРЮ, що колись настане день, де тисяча жахливих казок перекреслить та затьмарить одна прекрасна мирна казка про нашу перемогу!