В перший день війни мені з роботи зателефонували, сказали, що на роботу не йти. Почалися обстріли. Поруч - Херсон, і ми звідти все чули. Потім рашисти зайшли, нас обстрілювали. Ми з підвалу не вилазили. Тоді не було у нас ні магазинів, ні грошей.

Вісім місяців ми жили в окупації. Шокувало те, що вони себе тут вели, як хазяї життя: грабували, забирали все, влаштовували постійні перевірки.

Запасів у нас не було. Ми не думали, що буде все так. З міста нас не випускали.

Ми до цих пір не можемо оговтатися. У нас і зараз обстріли, постійно щось гупає. Ми з дитиною майже з дому не виходимо. Вже трошки навчилися долати стрес. Поки не стріляють, то більш-менш, а коли обстріли, то психологічно дуже важко.

Мій чоловік воює, так що ми тримаємося. Думаю, що до 1 травня війна має скінчитися.