Ми з Харкова, нас троє: я, чоловік і донька. Наш район дуже бомбили. Перша ніч була у підвалі нашого будинку. Ми жили в центрі міста, а там було дуже гучно. 

Це був жах. У нас вуличні бої йшли. Нам забороняли виходити з під’їзду, щоб не зачепили. Найстрашніше, коли літаки скидали бомби, й вікна ходором ходили.

Коли було тихо, чоловік виходив в аптеку, якісь ліки просили у сусідів. З водою було нормально: біля нас була церква, біля якої – джерело. Ми набирали там воду.

Під час евакуації були вибухи та обстріли, але волонтери нам допомагали, як в кіно, чітко і злагоджено. Приїхали до під’їзду, відвезли нас до Полтави. 

Дякувати, все було дуже добре організовано. Нас привезли і розташували. Поки ми живемо у Полтаві, і я не хочу більше нікуди їздити.

Донька закінчила університет дистанційно, і одразу - війна. Зараз вона мала працювати у себе в університеті на кафедрі, були такі плани. Багато того, що планували, зіпсувалось. Дякувати, що зараз нічого не гримить. Донька знайшла роботу, чоловік працює дистанційно. Я не працюю, періодично апатія накриває - хочеться додому. 

У мене велика надія, що до кінця року війна закінчиться. Зараз думки – про те, щоб повернутись додому. Вірю у перемогу. Україна переможе, і ми повернемось додому. Своє майбутнє бачу вдома.