Я живу у місті Дружківка Донецької області. Одна донька - в Краматорську, сама з дітьми, без чоловіка. Вона вдова, у неї дві дитини маленькі. Але вона зараз на Закарпатті, в Хусті. Інша донька тут, зі мною. Я нікуди не поїхала, весь час тут, на місці, працюю потихеньку. Мені 59 років.

24 лютого вибухи почалися зранку. Телевізор включили і все почули і побачили. Робота в перший день зачинилася, нас звільнили. Діти в школу не пішли. Наша робота поки зачинена, а я зараз тимчасово в магазині працюю.

Найстрашніше - це вибухи. Шокує, що дома рушилися. І те, що в Краматорську було на вокзалі. Шокує, що мирні люди гинуть.

Я ще не пенсіонерка, в центрі зайнятості перестали платити, а робота то є, то немає, то проблема з грошима. У нас десь місяців п’ять не було води. То воду підвозили, а їжу нам давали гуманітарну допомогу. Ну і грошей запаси були невеликі. Але потихеньку вичерпалися.

Коли допомагають люди один одному, це зворушує. Я і сама з бабусями ділюся, як є щось. То вони і плачуть, а мені їх аж жалко.

Ніхто не знає, коли та війна закінчиться. Нам би - чим швидше, тим краще.

Я хочу, щоб мої онуки жили в мирній країні, щоб всі вдома жили. Щоб мир настав - от про що я мрію.