На момент початку війни мені було 33 роки, а моїй маленькій донечці – два місяці. Тож, з грудною дитиною я змушена була виїхати з рідного міста і залишити батьків, друзів. Я працювала на місцевому заводі бухгалтером. Наразі наше підприємство зруйноване обстрілами.

У нас вже в квітні не було газу, води. Зі світлом були перебої. Не було ніяких умов. 

Не мали можливості навіть помити дитину - потрібно було далеко їздити в криницю за водою. В магазинах стали пусті полиці. Не стало дитячого харчування, все зачинилося. 

Тому ми декілька місяців ще намагалися вдома бути, а потім вирішили виїхати. Дуже страшно і важко, коли мала дитина. Я переживала за неї. 

Волонтери нас вивозили до Хмельницької області. Дорогою ми попали під обстріли. Перелякалися, та коли ми виїхали з Донецької області, то було все добре.

Дуже мені хочеться, щоб був мир в нашій країні, щоб моя дитина зростала на рідній землі в мирі, щоб не літало нічого над головою.