Ірина Леонідівна разом з дітьми виїхала з окупації, а її рідні залишились доглядати за господарством і чекати на їх повернення
Мені 39 років, жила у Василівці Запорізької області.
Ми були вдома. Нам повідомили, щоб до школи не йшли, на роботу також – щоб сиділи вдома. Почали літаки літати, і через кілька днів окупанти зайшли до нас в місто. У нас були активні бої, постраждали дома, люди. Ми ховалися з дітьми в холодних підвалах. Так починалося.
Пропала вода, світло. У нас електрокотел, і він не запускався. Було холодно, мерзли. Зв’язку не було, не могли нікому додзвонитися. Магазини були зачинені. Тільки іноді відчинялися де-не-де. Ціни були дуже високі, черги дуже великі, щоб купити крупи або хліба.
Прильоти в мене біля хати були. І ось - уже втретє, але ми виїхали якраз. Люди гинули, над головою літало, дуже страшно було.
Небезпека дітей, обстріли постійні та окупація – це все те, що змусило нас виїхати з дому. Ми виїхали з дітьми, а моя мати, брат і свекор залишилися. Ми там залишили дім, тварин: у нас собачка, котики. Рідні залишилися придивлятися за цим усім і нас чекати.
У нас два буса, ми забирали знайомих, сусідів. Ми чоловік 15 забрали до Запоріжжя. Тоді був «Маріупольський коридор», і вийшло виїхати, щоб нас ніхто не чіпав. Один раз був обстріл по дорозі, але нам повезло - ми якось швидко проїхали.
Знайшли в Запоріжжі житло, так і залишилися. А не працюю, бо не можу дітей самих залишити. Дивимося позитивні мультики, фільми, слухаємо гарну музику, малюємо – так і переживаємо все.
Сподіваюся, що війна закінчиться найближчим часом. Хотілося б весною бути вдома.
