Мені 69 років, проживаю я в селі Новокондакове Снігурівського району. Наше село було окуповане.

Перший день росіяни їхали у нас танками по селу, а потім одну ніч, 25 числа, у нас переночували і поїхали. В самому селі їх не було: вони в степу були, а їздили сюди кожен день. Вони разів п’ять ходили по хатах, перевіряли усіх.

У магазинах нічого не було, ніхто нам нічого не возив. Ми їздили в Херсон, нам туди дорога була відкрита. От люди їздили, купляли, а з інших сіл їздили машини, які торгували в своїх селах, то у нас теж зупинялися - і нам продавали. Газу не було, їздили в Херсон балони заправляли, світла не було. Зараз вже підключили.

Тут я сама живу. Діти жили на підконтрольній території. У мене невістку вбило, сина ранило. Прилетіла ракета, і невістці відбило голову. 

Через нас летіли ракети і тоді, і зараз летять. Коли гепають – ховаємося, боїмося, на нервах усе.

Я думаю, що воно надовго затягнулося. У нас стоять солдати українські, і по них гепають кожен день, кожну ніч.