Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Анастасія Ротач

«У нас було тільки одне спасіння – добігти до сховища та протриматися»

переглядів: 300

Ротач Анастасія, 15 років,

Торецька міська ВЦА, смт Нью-Йорк

Есе «День, коли для мене почалась війна»

Коли почалась ця згубна і безжальна війна, мені було тільки сім років. Обстріли вже були в інших містах та селищах, але батько завжди казав мені, що це дуже далеко і вони не залетять до нас. Проте війна може зачіпати всіх. І це трапилося з нами.

У цей день я була на гостинах у подруги. У нас нещодавно почалися літні канікули, ми спілкувалися та раділи. Я пам’ятаю, як хотіли взяти якусь іграшку з верхньої полиці, потягнулися за нею та раптом почули гучний удар, від якого затрясся не тільки стілець, але й все у кімнаті.

Ми впали і нічого не розуміли. Це було моторошно. Тільки страх і жодних думок. Вистріли продовжувалися, ми вчепились одна в одну та просто заплющили очі. До нас забігла її мама. Дорослі завжди казали, що війна омине нас стороною, що в нас ще є можливість жити мирно. Але цього разу, коли бомбити почали вже наше селище, нікуди було діватися.

Я добре пам’ятаю її обличчя, у неї червоні очі, чи то від переляку, чи то було всеохоплююче почуття приреченості, що межує з відчаєм. Проте вона посміхалась і лагідним голосом просила нас не панікувати. Навіть у таку страшну, а здавалось, безвихідну ситуацію, вона вселяла в нас надію.

Вибухи не закінчувалися. Падали вази, розбивалося скло. У нас було тільки одне спасіння – добігти до сховища та протриматися. Все поглинув темний густий дим, було важко дихати.
Жах від побаченого малював у думках тільки одне: це кінець, кінець мого світу. У той момент я вважала, що у мене вже немає сил навіть на те, щоб просто тримати голову. А мені треба було за усяку ціну додзвонитися до батьків.

Мені це вдалося, проте замість голосу рідної матусі в мене шуміло у вухах від обстрілів. Мабуть, читаючи це, вам стане моторошно чи сумно. Проте нам вдалося врятуватись.

А що можна сказати про людей, які загинули в перший день нападу? А про тих, хто втратив сім’ю чи найближчих людей? Чи, може, у людей, які залишили своє здоров’я тут, на фронті, життя склалося краще?

Ніколи ворожнеча не приносила комусь радість, навіть, якщо це буде перемога. За цим ховається пекуча правда – кожна війна забирає з собою душі мирних та невинних людей.

Невже життя справді таке знецінене, коли його можуть відібрати просто так? У сотень, тисяч людей! Війна нікого не шкодує. Це добре знають матері, чиї сини вже не повернуться з фронту.
Це відомо тим, чиї домівки зрівнялися з землею. Але це знаємо і ми, звичайні діти, які бачать танки по дорозі до школи, пожежі від вибухів бомб та червоні спалахи снарядів вечорами.

Найжахливіше те, що для нас це стало звичайним. Ми навчилися відрізняти військову техніку за звуками. І я вже не та семирічна, котра думала, що настав кінець, я вже знаю, звідки стріляють і в яке бомбосховище бігти. А нещодавно у нашому домі повилітали вікна та двері від снаряду. Невже це саме те безтурботне дитинство, яке має бути у малечі?

Я пам’ятаю день, коли почалась війна, але ще більше хочу пам’ятати день, коли війна закінчиться і ми всі будемо жити в мирі. 

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Новгородське (нині Нью-Йорк) 2014 Текст Історії мирних діти обстріли безпека та життєзабезпечення діти Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій