Мені 42 роки. Мешкаю в місті Охтирка Сумської області. Маю трьох дітей. Мій чоловік – військовий. Я працюю бухгалтером у пожежній частині.
Мій син навчався в Харкові. 24 лютого, о сьомій ранку, він надіслав відео, на якому було видно, як бомбили місто. Йому вдалося добратися додому, хоч і дуже тяжко. У нас також було страшно. По місту їздили танки.
Перша ніч була страшною. Я дуже переживала за чоловіка. Він знаходився тоді у військовій частині. Зі мною були мої батьки. Також я забрала до себе куму з дитиною.
З водою і їжею проблем не було. Ми маємо своє господарство, саджаємо город. Отримували гуманітарну допомогу на дитину-інваліда від Фонду Ріната Ахметова. Дуже вдячні за неї.
Я не хочу нікуди виїжджати з рідного міста. Я тут народилася, тут - моя сім’я. Маємо свій будинок з усіма благами.
Долати стрес допомагає спілкування з дітьми. Робота на городі дуже відволікає. Бувають періоди відчаю, але беру себе в руки і живу далі.
Ми вдячні ЗСУ за захист нашої держави й за те, що можемо більш-менш спокійно жити. Хочеться, щоб війна скінчилася якнайшвидше.
