Я пропрацювала багато років у дитячому садку. Виховала трьох дітей. Вони виїхали з онуками, а я залишилася із зятями і з лежачим чоловіком. Війна нас застала у Нікополі у нашій оселі. У нас і сьогодні бомбили місто. Ми ховалися по підвалах. Як дощ іде, то припиняють стріляти, а так обстрілюють постійно.

У нас поряд атомна електростанція, Енергодар – через водосховище. Ми дуже знервовані і напружені, постійно п'ємо ліки від нервів. Дякувати Богу, що нам допомагають благодійні фонди, у тому числі і Фонд Ріната Ахметова, і місцева влада.

Війна – це дуже погано. Це стреси, хвилювання за дітей, за онуків, за сусідів. Іноді і плачу, і путіна проклинаю.

Поки труднощів немає. Є щось з городу, дають допомогу. Переїхали у село, бо Нікополь дуже обстрілюють. На щастя, окупанти до нас не дійшли, але стріляють безперервно, будинки руйнують, людей вбивають.

У мене є город. Я там працюю і це мене відволікає. Потім починають бомбити, напиваюсь таблеток, так життя і продовжується.

У 2022 році було дуже важко. Тут не було "швидких". Добре, що були лікарі, які надавали допомогу. Ми б може кудись і поїхали, якби було до кого. Поки перебуваємо тут.

Ми один одному допомагаємо. Ділимося з усіма: і з цивільними, і з військовими. Був випадок, що 23-річного хлопця вбило уламком. У нас тут, напевне, з десяток влучань по селу було.

Я мрію, щоб війна швидше закінчилась. Щоб повернулись з-за кордону мої дочки, щоб наші солдати прийшли з війни живі і здорові. Чекаємо на нашу перемогу.

Я дуже хочу, щоб російських церков більше тут не було. Щоб українські були, тому що ми живемо в Україні. Кому не подобається, нехай їдуть звідси подалі.