«У нас бомба впала і в землю зарилась»

Віра Григорівна стільки всього бачила на початку війни, що тепер вже й не лякається поодиноких вибухів. Однак, її здоров’я вже не витримує такого навантаження.

Я пенсіонерка, живу сама. Донька одна на лівому березі живе, інша тут, на горі, в госпіталі працює. До війни було все нормально, а як війна почалась - почались проблеми з серцем, із зором, почала по лікарнях поневірятись. Одне око полікувала – тепер нічого не бачу. Тяжко стало жити.

Пам’ятаю, як в 2014 році таке в нас тут почалось, таке робилось – бомба впала… Така здорова! Але не розірвалася – в землю зарилася. Якби розірвалась, не один будинок постраждав би. Але у нас всі цілі, а там, на горі, метрів за 200 від нас, і люди, і будинки постраждали. 

Ми спочатку ховались. Думала: «Полізу в погріб», а тут кажуть: когось десь завалило в погребі. Тому я не лазила більше туди: у хату прийду, подушку надіну на голову, сяду коло столу. Діти кажуть: «Ма, не сідай проти вікна, щоб не поранитись, якщо уламки будуть летіти». То я збоку тоді сідала. Якось на душі було гірко - і плакала, і шо хоч робила, а тоді вже думаю: «Та Бог з ним, шо Бог дасть - те й буде».

Тепер вже ми наче звикати стали. Та й не так сильно стріляють вже, як раніше. Коли на Гнутово стріляють, у Павлополі, то у нас все чути.

Фінансово важко після цього всього стало. То ж було – хоч курочку держиш, підеш на берег та нарвеш трави, а зараз боїмося і ходити. На кладовище ідем - і то боїмося, щоб ніде не попасти на міну або що. Бо поїхав хлопець на степ - і вибухнув трактор. То там вибухне, то там. В річці купались діти, і вибухнуло. Зараз і корів не тримають – нема нічого.

Я сама живу. Добре, що субсидію дають. Та ще було добре, коли Фонд Ріната Ахметова допомагав: відчутна підтримка була. 

Хочеться, щоб війна скінчилась, щоб люди були всі, а то і людей на вулиці немає – повмирали. Сиджу собі сама, в стіну дивлюсь, іноді до калітки вийду погуляти. Мрію, щоб пенсію збільшили, та якби газ дешевший був.