З першого дня війни Юрій Олексійович намагався всіляко допомагати українським бійцям та переселенцям

У моєї сім'ї дуже складна історія. У 2014 році ми стали свідками нападу на Донецьк, тому я з сином і дочкою був змушений виїхати з міста. Син, який на той час працював у міліції, поїхав до Волновахи, дочка - у Краматорськ, а я - в Слов'янськ. Потім я переїхав у Маріуполь, бо працював у Донецькому державному університеті внутрішніх справ. Згодом наш навчальний заклад був передислокований у Кривий Ріг, син далі служив, а дочка працювала. Ну, а потім я знову повернувся в Маріуполь.

У 2021 році мого сина не стало. Спочатку сказали, що загинув на блокпості, а потім написали, що помер.

З початком повномасштабної війни наш навчальний заклад передислокували з Маріуполя у Кривий Ріг, а потім у Кропивницький. Дочка теж з Краматорська виїхала, зараз працює в юстиції в Чорноморському.

24 лютого наш весь навчальний заклад зібрали в актовому залі. Керівництво прийняло рішення вивозити студентів і курсантів у безпеку. З тими дітьми, кому дозволили батьки, ми на власних автомобілях і на автобусах поїхали у Кривий Ріг

Там ми озброїлись, взяли лопати й пішли будувати оборонні спорудження. Почали займатися волонтерською діяльністю: готували речі для фронту, плели сітки. Потім займалися охороною порядку.

Найскладніше за весь час війни - це втрата сина. Також було важко бачити, як знищують рідні місця Донеччини, які були найкращими.

Після 2012 року, коли ми зустрічали Євро на «Донбас арені», коли Маріуполь став центром розвитку молоді, спорту, культури, навіть після 2014 року, міста розвивалися. Дуже важко розуміти, що все було знищене.

Я дуже вдячний центру «Я - Маріуполь», який нас підтримує. На початку війни було важко, бо коли ми почали займатися волонтерською діяльністю, нам доводилось збирати одяг і засоби гігієни для людей, які їхали до нас. Це психологічно було дуже важко, тому що ми формували дітям мішки з одягом, з носками.

У 21 столітті ніхто не має права посягати на кордони будь-якої країни. У мене у 2014 році померла мати - серце не витримало того, що почався цей бардак. Вона була нагороджена медаллю за перемогу над Німеччиною. І коли вона побачила те, що відбувається, її серце не витримало.

Ми боремося, і я впевнений в тому, що наш світогляд, наш менталітет сучасних людей переможе. Війна закінчиться дуже швидко, коли нам дадуть те озброєння, яке нам потрібно для перемоги,

Я мрію повернутися на рідну Донеччину - в будь-який населений пункт, взяти кірку, лопату і почати відбудовувати парки, сквери, будинки, дитячі садочки. Буду з ранку до вечора ходити на роботу, щоб наш Донецький край знову процвітав і був найкращим на теренах Європи.