Я з Енергодара. Пенсіонерка. Жила тривалий час у Запоріжжі. Останні двадцять років - в Енергодарі. Там і застала мене війна.
Початок війни був як сніг на голову. Почалися обстріли. Потім усе притихло. Ми думали, що закінчилося усе, так було тихо. У нас таке гарне місто. Нас привітали з 8 березня наші депутати. Не вірилося навіть, що йде віна. А потім як почалися обстріли - шибки вилітали. Був переляк, загострилися всі хвороби. У нас був зразковий будинок, а як росіяни почали бомбардування, вікна вилітали, машини займались. Вулиці було не впізнати. Коли стали сильно стріляти, ми з дочкою вирішили евакуюватися у Запоріжжя. Тут, звичайно, краще, але також обстрілюють. Зараз уже трохи притихло. Хвилююсь за моє місто, за дім. Брат його доглядає.
Я займаюсь здоров'ям. Зробили дві операції, третю запланували на січень. Ми винаймаємо квартиру. Дочка не працює. Стояла на біржі. Живемо за мою пенсію. Молимося, щоб все було добре.
Виїхати з Енергодара було дуже складно. Ми багато заплатили. Тільки за рахунок цього і добрались. Росіяни нас перевіряли, все оглядали, документи перевіряли. Спрямовували на Донецьк, але у нас було направлення на операцію у Запоріжжя. Нас зупиняли вісім разів, перевіряли документи. Один раз усі речі викинули. Здебільшого перевіряли молодих, висаджували з автобусів. Нам пощастило - ми добрались за один день.
У Запоріжжі нас зустріли. Сказали, щоб на наступний день ми прийшли за гуманітарною допомогою. У нас уже була домовленість з приводу квартири.
У січні мені зроблять операцію, потім думаємо повертатися додому, щоб не заселили наші з дочкою квартири. Орки погрожують зламати замки. Залишитися без даху над головою дуже важко.
Найбільше шокував обстріл. У мою квартиру двічі влучило під час того, як я там перебувала. У мене був сильний переляк. Обстріл шкіл і дитячих закладів мене дуже вразив.
Я молюсь і думаю, що Перемога буде за нами. Наші хлопчики не віддадуть наші землі. Ми сподіваємося повернутися у наш, український Енергодар.
Будемо сподіватися на нашу Перемогу і дякую вам за вашу підтримку.