У перший день війни я дізналась, що росіяни бомблять Маріуполь. Була шокована, але не думала, що бойові дії прийдуть і до моєї домівки. За декілька днів обстріли почалися і у Вугледарі. Снаряди прилітали поряд з моїм будинком. Навкруги руйнувались цілі під’їзди в будинках. У моїй багатоповерхівці знесло верхні поверхи. Виїжджати з міста я вирішила після окупації росіянами сусіднього села. Зрозуміла, що наступним буде Вугледар. Дорога була важкою та довгою. Я хвилювалась за онука, який був ще зовсім маленький.

Трасою ми зустрічали колони, що виїжджали з Харкова. Машини були розбиті, на обличчях людей – розпач та біль.

Коли ми дісталися Полтави, перше, що я зробила, пішла у магазин за продуктами, бо вдома було все закрито. Я вже і забула, як це - купити те, що потрібно. Але в Полтаві дуже дорога оренда житла, тому згодом ми переїхали до Черкаської області та винаймаємо приватний будинок, аби саджати город. Так набагато легше виживати. 

Мій син служить в поліції, зараз він – у Донецькій області.  Я дуже за нього хвилююсь. Єдине моє бажання, аби він повернувся додому живим.