Мені 38 років. Сім’я у мене – я і дитина. Ми проживаємо в Слов’янську. Весь час - тут, ми  не виїжджали. 24 лютого прокинулися о п’ятій ранку від вибухів. Було страшно. Ми зрозуміли, що почалася війна, була паніка.

Десь через місяць у нашому місті ні магазини, ні аптеки не працювали. Довелося на початку війни зіткнутися з дефіцитом необхідних товарів. 

Найбільше шокували обстріли.

Люди, які залишалися в місті, дуже поріднилися. А з ріднею взаємини складаються по-різному. Дехто став дуже рідним, а дехто – дуже чужим. Я працювала з психологом і зараз вже справляюся зі стресом.

Майбутнє бачу спокійним. Хочеться, щоб усе було добре, щоб країна процвітала.