У мене є чоловік і двоє дітей: одному дев'ять років, іншому - п'ять. Ми з міста Попасна Луганської області.

Війна застала нас вдома. Але саме активні бойові дії ми почали чути з 2 березня. Наступного дня руйнування були у наших батьків, а четвертого березня прилетіло в одну з наших квартир. 

Найважчим було не показати свій страх дітям, щоб не налякати їх іще більше. Вони чули всі ці вибухи, вони все розуміли. Коли зникло світло і газ, стало ще гірше. Ми боялись замерзнути. 

У нас було кілька шокуючих випадків. Ми жили неподалік школи і ДЮСШ. Коли у футбольне поле спортивної школи було влучання, а також у багатоквартирний будинок, розташований неподалік, і там було задимлення, було страшно. Другий момент: коли були активні бої за Попасну, ми виїхали за місто, а наші сусіди залишались у підвалі будинку. Ми їм везли хліб, інші продукти - і потрапили під обстріл. Зате нам вдалося вивезти з підвалу трьох жінок. І третій випадок: коли ми приїхали до Попасної, щоб забити вікна у нашій квартирі, перед нами їхав чоловік машиною, вона заглухла. Ми вийшли, щоб йому допомогти, а навколо нас почали рватись снаряди, був сильний обстріл. Ось це було найстрашніше. На щастя, ніхто не постраждав. 

Ми втратили все: і нормальне спокійне життя, і матеріальне благополуччя. 

Коли виїжджали, то розуміли, що у нас не залишилось нічого. Найважче було змиритися з тим, що у мене в руці залишилась тільки дитяча долонька. Попасна зруйнована повністю. Якщо десь і залишилось вціліле житло, то там живуть ті, хто вважає себе "асвабадітєлямі". 

Спочатку ми виїхали до Бахмута, але там були сильні обстріли, тому ми евакуювались у Кривий Ріг - у нас тут живе знайома. 

У нас були рибки і папужки, але за пару тижнів до війни ми їх віддали, тому виїжджали без домашніх тварин. 

Напередодні війни я влаштувалась на роботу на залізницю. Нас перевели на дистанційну роботу, і на даний момент я працюю. Мій чоловік - заступник директора у Попаснянському залізничному ліцеї. Вони теж працюють дистанційно, проводять уроки. На жаль, з ліцею ніякого обладнання евакуювати не вдалось. Ліцей згорів. У них була чудова нова техніка, тренажер для навчання водіїв, трактори. Багато чого втратили. 

Ми живемо в цьому стресі і до сьогодні. Заспокійливі не допомагають. Допомагає тільки віра в ЗСУ і в те, що війна закінчиться. 

Я бачу своє майбутнє у Попасній. Всі наші думки і наші душі залишилась там, вони туди рвуться. Якщо буде можливість відновити місто, ми повернемось і будемо допомагати його відбудовувати і продовжувати там жити.