Приїхали ми з Донецька в 2014 році, і ми переїжджали в багато міст: Бердянськ, Селидове. Потім ми вже переїхали до Києва, тому що треба було десь коріння своє пустити, щоб був свій будинок. Ми тут спочатку жили в квартирі орендованій, потім в будинку. Потім вже купили свій будинок і зараз живемо у великому красивому будинку.
Я народилася в Селидовому, але я нічого там не пам’ятаю. Жила я більшість свого життя в Донецьку. І про Донецьк у мене дуже багато теплих спогадів, тому що ми там з мамою гуляли, з бабусею гуляли, ходила на танці, в музичну школу і в школу взагалі ходила, в дитячий садок.
Я спочатку нічого не зрозуміла, тому що мама говорить: «Збирай речі, ми їдемо на відпочинок». Я думала, як завжди, будемо відпочивати, класно проведемо час. А потім мама каже, що не повернемося додому.
Ми взяли тільки літні речі, а вже зима насувалася і жили в холодній квартирі. Я тоді думала, може, сталося щось серйозне, що ми не можемо переїхати. Потім мама почала дивитися багато новин, і коли я помітила, що вона дивиться про війну, я зрозуміла, що щось не так і щось погане сталося.
Мені тут не вистачає теплих моментів зі сім’єю і взагалі не вистачає часу, тому що в Донецьку ми дуже часто ходили в парк сім’єю, гуляли, в аквапарк ходили. А зараз через те, що ми переїхали, становище тисне, і ми не можемо просто провести час, погуляти десь і вислухати когось.
Раніше я більш-менш могла жити і в реальному світі, і в світі фантазій. Зараз мені чомусь здається, що все, що існує на землі, це фантазія. Це не те, що зараз, тут, справжнє, не то, що залишиться назавжди і в будь-яку мить воно може піти і не повернутися. Я більше стала замислюватися про життя.
У мене страх з’явився після війни, що я втрачу близьких і я більше не зможу їх повернути.
.png "Імена")
