У Донецьку я народився, і до 2014 року все було добре. Ми з сім’єю гуляли, все було добре. Я навіть пішов в перший клас, але в 2014 році нам довелося виїхати, і я не зміг піти до другого класу. Ми їздили в Селидове, потім на море. Ми дуже багато їздили, поки не доїхали до Києва.
Я частіше згадую, коли моя молодша сестра була в садку. Ми з Дариною гуляли, і мамі перетелефонували, що треба забирати молодшу сестру зі садка, тому що почалися обстріли. Мама зателефонувала бабусі, щоб ми йшли додому. Потім ми сиділи біля вікон і молилися, щоб у нас не потрапили снаряди та уламки.
Мені дуже хотілося це забути, але це незабутні емоції, тому що це страх, біль. Ми втратили собаку, вона залишилася в Донецьку, продали свій будинок. Неприємне відчуття. Через війну я тепер друзів втратив добрих. Найперші танці – перестав ходити.
Зараз я зрозумів, що це не зміниться, ми не повернемося додому. Я почав змінювати життя своє. Війна – це страшна річ, через яку гинуть люди, руйнуються мрії, друзів можна втратити, рідних. Це дуже страшна річ.
.png "Бабуся Алла була патріоткою України")
%20(1).png "«У нас всі шахти затоплені, й навряд чи там можна буде жити»")
