Тетяна була шокована тим, що руйнувати нашу країну прийшли люди, які мали б нам допомагати.
Я з міста Охтирка Сумської області, працюю начальником управління захисту населення. Коли почалася війна, ми були на роботі. Зранку чули вибухи, але на восьму годину все ж таки приїхали. Ми швидко відпускали підлеглих, щоб вони мали змогу виїхати, якщо вважали за потрібне. Я залишилась, тому що відповідаю за виплату державної допомоги та надання соціальних послуг в Охтирці.
Я живу в тій частині міста, де в Охтирку заходили російські війська. Ми в той час ховались у підвалі. Поруч з нами жила родина з чотирма дітьми. Їх батько був за кордоном, тож ми намагались допомагати, як могли. Ми разом ховались від обстрілів і виходили на вулицю, коли ставало тихіше. У мене не було паніки. Були жах і зневіра.
Важко було тим, хто залишився без догляду. Були випадки, коли батьки кидали дітей та виїжджали.
Їх потрібно було везти в одне місце, десь годувати. На той час, напевно, більше половина населення міста виїхала в безпечніші райони міста або у сусідні села.
Я розуміла, що треба виїхати з Охтирки, аби вберегти доньку від обстрілів. Найбільше шокували літаки: вони швидко піднімалися, і ми не розуміли, куди впадуть ці бомби. Страшно було за дитину і за тих, хто поряд. І це все з нами зробила країна, яка мала б допомагати.
Коли я виїжджала з дому, телефонувала всім, кому могла. Думала, кому першому додзвонюсь, хто прийме, до того вже й поїдемо. Люди, які навіть не були мені ріднею, сказали, що приймуть нас і розмістять.
Коли мені телефонували по роботі, перш за все питали, чи ми всі живі. Люди піклувались один про одного, як могли. Коли я бачила таке відношення, бажання жити і допомагати людям ставало сильнішим за всі негаразди і страхи.
В когось змінилися погляди. Хтось зрозумів, що матеріальні блага – не головне. Головне зараз – це здоров’я і мир. Але бувають різні моменти. Є люди, які зловживають виплатами ВПО, або хочуть отримати їх не заслужено. Боляче на це дивитись.
Нам допомагали різні фонди, Фонд Ріната Ахметова також. Ми, в свою чергу, допомагаємо всім, хто приїздить до нас, не дивлячись на те, що ми самі живемо на кордоні.