Мені 55 років. Жила на Херсонщині. Тут народилася, виросла, все життя прожила, працювала. Троє синів є. В перший день війни страшно було. У нас в селі швидко з’явилися росіяни. 

Я виїхала одразу, росіяни, бо мій покійний чоловік служив в АТО, і син був під Маріуполем, учасник бойових дій. Я боялася, що буде агресія щодо мене. Діти мене забрали, і майже рік я не була вдома. Потім повернулася, коли вже були наші військові в селі. 

Шок у мене був від війни, від цього страхіття. Від того, що ми виїхали і все покинули. Жили на дві тисячі й гуманітарну допомогу. Люди були і старі, і з маленькими дітками. І всі сиділи у черзі й чекали, що їм щось дадуть…

Я виїжджала з сином, його родиною, і ще з нами були двоє знайомих. У нас чотири спроби було. Ми хотіли виїхати на Миколаїв, але там постійно дорога була закрита. 

Нам казали, що зараз нас розстріляють із автоматів і танки підуть по наших головах, і ми поверталися. 

Потім вирішили виїхати в Кривий Ріг. Був Великдень. Нам доводилося блокпости проїжджати і всміхатися росіянам, тому що не можна було по-іншому. Ніхто не знав, чого від них можна чекати. У мене на руках маленька внучка була, два з половиною роки. Ми їхали, і я нарахувала 50 блокпостів російських, а потім рахувати перестала. Ми стільки росіян бачили! Це було дуже страшно. 

Коли побачили український прапор на першому блокпості, то ми плакали в машині, тому що закінчилися наші страждання, закінчилася ця дорога страшна. Нам хотілося кожного солдата розцілувати, тому що це були наші. Шок дуже сильний був від цього всього. 

У селі розбили школу, дитячий садок. І будинки пошкодили, і сільради приміщення наполовину розбили. Я не знаю, яке в нас буде майбутнє. Головне, щоб війна зараз закінчилася.