Валентина кожен день плаче за своєю улюбленою дачею, яку спалили окупанти, і за квартирою, яку пошкодили російські обстріли 

24 лютого ми були на дачі. Вибухи почули вночі. Звісно, паніка була, але ми жили ще рік там, на дачі. За три дні викопали підвал із чоловіком. Але як воно летить – доки по драбині спустишся… Чоловік казав: «Доки туди заскочимо ми та собака, то нас вже і вб'ють». І ми перестали туди ходити. Переховували там собаку. 

Одного разу як гупнуло! Усе полетіло зверху. А чоловік пішов дрова пиляти. Я вискочила і стала його кликати, а він мовчить. Подумала, що його вбило. Аж коли він іде - з пилкою в руках та з собакою. Я спитала: «Чого ж ти мовчав?» А йому страшно було. 

Коли воно летіло, то він упав, і собака біля нього. Казав: «Я лежу, а воно наді мною летить. Як ти думаєш, мені хотілось озиватися до тебе?» 

Навколо нас усе побито, а нас Бог уберіг, тому я звертаюся до Бога. У нас там 16 соток, і дерева згоріли. Дочка сказала, що ми маємо виїхати. Чоловік говорив, що залишиться, але дочка сказала: «Я приїду і ногу тобі зламаю, але все одно ти поїдеш звідти». Забрали нас діти, і ми тут із квітня живемо на квартирі.

Ми сіли в машину і поїхали. Там нас зустрічали. Ми ще їздили в Степногірськ, бо там позалишалися речі - нам потрібно було і одяг забрати, і ще дещо. І тепер потрібно поїхати, бо у сина там квартира – ми там позабивали вікна ДСП. А в нашій квартирі теж побиті вікна, балкон. Шкода, звісно. Душу роздирає. Усе, що ми надбали, там залишилося. Хотіли на старості літ пожити як люди, а тепер - на всьому чужому. 

Слава Богу, нам давали гуманітарну допомогу, доки ми жили в Плавнях. А коли переїхали сюди, то спочатку не реєструвались - чоловік говорив, що ми повернемось додому, бо в нас там вівчарка. Викинути ми його не можемо, він у нас дуже дружелюбний. Чоловік казав, що не може її покинути і повернеться в Плавні на дачу, але ми знайшли вихід, і собака з нами тут. 

Шокувало те, що все це довкола відбувається: все горить, люди гинуть. Це дуже страшно. Ми весь час ховались. Бачили, як усе літає. Прилітало і в нашу громаду. Там стільки всього побито! 

Ми тільки приїхали в Балабине – і тут були руйнування. Зараз слухаємо сирени, страшно. Там ми отримували гуманітарну допомогу, дякуємо Фонду Ріната Ахметова, тепер тут оформились і їздимо від вашого фонду отримувати допомогу. Ми дуже вдячні за це. 

У мене голова вся сива. Уявіть собі: на дачі все спалили. Як подивишся, що кругом робиться… Всі люди навесні там сходились і раділи, одне одного обіймали. А зараз усе згоріло. Звісно, страшно це все і боляче. Я постійно плачу. Я важко працювала все життя, і зараз уже хотілося просто пожити. Є внуки, слава Богу. Могли б радіти, але немає радості. 

Мої діти не знають, що робити: виїздити чи ні. Я прошу, щоб вони нас не залишали тут самих, бо що ж ми з чоловіком удвох будемо робити в такому віці? Ще й зробили рентген, і в нас обох, особливо в нього, проблеми зі здоров'ям. Мені сьогодні зателефонувала наша подруга зі Степногірська і сказала, що бачила мого чоловіка - він має дуже поганий вигляд. Так, йому дуже погано. Нерви. А я людина дуже емоційна, для мене це дуже боляче. Потрібно лікуватися.

Як на мене, то нехай би сьогодні війна закінчилась.