Для мене почалася війна влітку 2014 року, коли повз пролетів військовий вертоліт. Потім ми чули обстріли, вибухи. Слава Богу, наш будинок не постраждав. У підвалі сиділи один раз у 2015 році. Після цього зібралися й виїхали, тільки до вечора приїхали додому.

Через війну я не бачу своїх близьких, дуже рідко – дітей. А зараз закриті блокпости – взагалі дітей не бачимо. Але, слава Богу, хоч по зв’язку спілкуємося, телефоном, вайбером.

У мене єдина мрія – поняньчити онуків

Я пішла на пенсію за вислугою років до війни, а чоловік у мене чорнобилець, інвалід другої групи. Фінансово перший рік було важко, тому що не виплачували пенсії, а потім більш-менш усе налагодилося.

Зараз не так, як було раніше. Сьогодні начебто щось бахнуло, але не чути було розривів. Може, це розмінування. Слава Богу, у нас зараз тихіше.

Дуже хочу побачити дітей, щоб вони були поруч. У мене єдина мрія – поняньчити онуків.

Раніше ми будували якісь плани, а тепер вже ні. Прожили день – і добре. Може, це ще тому, що ми не дуже молоді. Чоловікові 62 роки, мені – 59. Але я з ким не розмовляю – молодь так само живе одним днем. Сьогодні прожили – добре.

Ми отримували гуманітарну допомогу від різних організацій. Нам добре допомагав Фонд Ріната Ахметова. Продуктові набори були дуже доречні, особливо в перші роки. З продуктами було дуже важко тоді, у людей не вистачало грошей. Допомагали МОМ [Міжнародна організація з міграції], Червоний Хрест, «Пролісок», Християнська служба порятунку, зі Жмеринки приїжджали хлопці. У нас у селі працювало багато гуманітарних організацій. Спасибі всім.