Сім’я Юлії Панасової ховалася в підвалі з найперших днів військовх дій. Після чергового обстрілу село нагадувало фільм жахів – побиті будинки, тиша така, що навіть собаки не гавкали, майже не було людей, без транспорту, світла, магазинів. Але незважаючи на пережиті жахи, вона намагається бути оптимісткою та підтримувати інших.

Війна – як страшний сон. Для нас початком стало 21 січня 2015 року. У цей день село почали щільно обстрілювати, о 3 годині ранку накрили «Градом». І ми із сім’єю сховалися в підвалі. Обстріли не закінчувались до самого вечора, ми практично не виходили. Сусіди теж прийшли, загалом, нас у підвалі було десь 12 осіб. Ми практично не могли вийти. У цей час усвідомили, що це надовго та швидко не закінчиться.

Одразу зникли світло та зв’язок, обірвали дроти. Вода теж зникла. До найближчої криниці далеко, але поряд є річка, тому ми набирали воду в ній, кип’ятили й доводилося пити. У підвалі було холодно, були морози.

Підвал маленький, а людей було багато. Моїй дитині, дівчинці, на той час було шість років. На ящиках із картоплею ми змайстрували лежак, і вона там спала. Решта сиділи де хто сів. Періодично виходили приготувати щось поїсти. Деякі в підвалі чистили картоплю, щось готували. Я швиденько готувала нагорі. Чоловіки контролювали, поки був обстріл, щоб можна було встигнути швидко добігти назад до підвалу, тому що обстріли відбувалися часто.

Наше село було розділене на дві частини й розтягнуте на кілометри. Наш бік, який ближче до передової, до Калинового, дуже сильно обстрілювали. Той, який подалі, до Миронівського, там було трохи тихіше.

Одного разу приїхали автобуси й почали евакуйовувати людей. Більшість із нашого боку виїхали. Нас залишилося п’ять осіб. Ми не виїхали, оскільки особливо не було грошей, та й куди виїжджати... Ми розуміли чудово, що якщо зараз залишимо будинок, то мало що може трапитися. Як, у принципі, і було. Мародерствували, забирали все, що можна. У будинки були влучання.

Потім люди поверталися. За розповідями сусідів, я знаю, що їх вивезли в якусь школу, вони були в спортзалі, потім розмістили в населених пунктах. Волонтери допомагали як могли, але все одно гроші мають властивість закінчуватися.

Згодом поверталися, а повертатися було особливо нікуди або марно, тому що будинок був зруйнований.

Ми періодично намагалися кудись вийти. Батьки живуть недалеко, потрібно було дізнатися, як вони. Ідеш селом, усе нагадує фільм жахів: будинки побиті, корови бігають вулицею. Тиша, навіть собаки не гавкають. Тільки десь завивав вітер, і якщо будинки розбиті, тріпав у вікні штори. Моторошно...

Людей майже немає, тут мало хто залишився жити. Ні транспорту, ні світла, магазини не працювали, абсолютно нічого не було. Хліб привозили військові, продукти теж. Потім приїхали волонтери та привезли «гуманітарку», допомогли людям.

Так тривало до 15 лютого [2015 року], коли мало розпочатися перемир’я. Практично весь цей час ми проживали в підвалі. Наверх виходили тільки приготувати їсти, покупатися, сходити до батьків швиденько. Після 15-го стало трохи тихіше. Стали люди повертатися потихеньку, тому що всіх тягне додому.

І в один із таких днів ми пішли (у мене була корова) за сіном. У цей період було тихо... І прилетіло дві міни. Одна з них впала трохи вище на вулиці, одна влучила нам у куток будинку. Ми швидко забігли додому, тому що дитина була в підвалі, залишалася із сусідом. Ми залишилися, господарство трохи постраждало й частину будинку знесло, були повністю вибиті вікна. Довелося забивати вікно, тому що на вулиці було холодно. Забили як змогли, потихеньку почали ночувати в будинку.

Дитина звикла спати в підвалі

Дитина, звичайно, більше залишалася в підвалі, вона звикла та знала, що в підвалі безпечно. Вона в підвалі добре спала. Потихеньку якось звикала спати в будинку. Три місяці ми були повністю без світла. Потім почали повертатися люди, і нам зробили світло. Така була історія.

До певної миті я себе почувала вдома в безпеці. Поки у 2018 чи в 2017 році, не пам’ятаю точно, було тихо – і раптом прилетів снаряд: вбило батька й сина, а жінку з хлопчиками покалічило. Звичайно, зараз трохи звикла, але все одно хвилююся, що будь-якої миті може початися обстріл, і ти не знаєш, коли це станеться. Ці люди теж ховалися в найдальшу кімнату, але, на жаль, снаряд потрапив саме туди.

Не знаю чому, але я не панікую, намагаюся тримати себе в руках, і якщо бачу, що люди панікують, намагаюся їх заспокоїти, як можу. Тому що паніка – погана річ. У паніці люди можуть наробити дуже багато різних дурниць.

Можливо, це не особливо хороші навички, але за час війни ми навчилися розуміти, де стріляють, звідки, із чого. Навчилися орієнтуватися, скільки часу від пострілу до прильоту, куди можна добігти.

Ми отримували гуманітарну допомогу від Ріната Ахметова. Велике спасибі! У населеному пункті було також багато волонтерських організацій, які працювали над відновленням житла. Нам видавали продукти та грошову допомогу; якщо були потерпілі під час обстрілу, була медична допомога.