Після початку війни нам довелося кардинально змінити своє життя, кинути рідний дім та поїхати у найближче місто, яке ще не було окупованим. Дитина втратила своїх друзів. Від початку війни ми не маємо можливості бачити бабусю, мою маму, за якою ми дуже сумуємо.... Вона залишилася у себе вдома і відмовилася виїжджати... Бо там її дім та все, що в неї є…

Ми приїхали у чуже для нас місто. Де все потрібно було починати заново. Дитина пішла тут у школу. Я почала шукати хоч якусь роботу та житло, бо грошей не було. Кожен з нас зібрав по одному рюкзаку речей. Перший час було дуже важко. Була сильна депресія у всіх. Ніхто не розумів, що робити далі та коли це все закінчиться. Ми вже півтора року, як поїхали з рідного дому, а й досі важко і болить на душі.

Найстрашніше було, як почалася окупація рідного краю. На це було дуже боляче дивитися. Я постійно плакала... Не знала, що робити, як бути... Потім прийняла важке рішення про від'їзд.

Виїхали ми зеленим коридором. Дуже страшно було їхати через блокпости. Постійні обшуки та перевірки окупантів на кожному блокпості. Морально важко і страшно, але намагалася тримати себе в руках і не плакати, щоб не лякати дитину. Це було важко та я впоралася…

У місті Запоріжжі, де ми зараз знаходимося, були постійні прильоти, через це був великий страх і безсонні ночі. Сама війна застала нас у Мелітополі, коли ворожі війська заходили у місто. Ми кілька днів сиділи без води, світла та опалення. Магазини почали грабувати. З карток стало неможливим зняти кошти. У аптеках все важче і важче було щось придбати, бо медикаменти стрімко закінчувалися.

У мене є шматок українського прапору з головного флагштоку, котрий знаходиться у місті Мелітополь, я забрала його на ранок після того, як російські окупанти обірвали його уночі та спалили у сміттєвій урні. Один шматочок вцілів та я не змогла його там залишити і забрала додому. Наразі він заходиться на окупованій території у моєї мами.