Я проживала в Маріуполі з двома доньками. Перший день війни жахливим запам’ятала. Я прокинулася від вибухів десь о шостій ранку і зрозуміла, що все буде погано. Нічого в нас не було: ні води, ні їжі, доводилося все добувати і виживати.

Шокувало те, що у ХХІ столітті таке стається: коли немає зв’язку, світла, аптек, магазинів, лікарень. Коли дитині два роки, і ти не знаєш, що з нею буде.

24 березня ми виїхали звідти з дітьми. Було важко. У машині нас було восьмеро. Вивозив нас мій зять, якому було на той момент 19 років. Приїхали у місто Стрий на Львівщині, де наші знайомі жили. Цілий рік я не могла впоратися з психологічними проблемами, але зараз - уже краще. 

Сподіваюся жити у вільній країні. Хочеться, щоб війна закінчилася.