Я прокинулася майже о п’ятій ранку від того, що затремтіли вікна від вибуху. Я злякалася. Моїй дитині був тільки один рік. Ми ховалися у ванній кімнаті. Потім пропав зв'язок, вимкнули світло, було холодно, страшно, тяжко. 

Мене шокувало, коли впала російська авіабомба. У мене тоді оніміло обличчя, і я не могла реагувати ні на що.

Але згодом ми виїхали. Не було пального. Добралися до Запоріжжя, а потім пересувалися далі по країні. На жаль, ми не забрали кота. 

Ми не думали, що поїдемо за межі міста. А коли вирішили виїжджати, то повертатися по кота в наш район було небезпечно.

Я зверталась до спеціалістів, були різні терапії, але хай би як я намагалася впоратися з психологічними проблемами, у мене не виходить.

Наразі я живу одним днем, а там – як буде, так і буде.