Олена Іванівна на власні очі бачила всі жахи, які принесла війна у Маріуполь. Після важких випробувань їй з чоловіком вдалось виїхати з міста

Ми з чоловіком переселенці з 2014 року. Раніше жили в Донецьку, я працювала в Донецькому юридичному інституті МВС, але у липні 2014 році до нас на роботу прийшли люди з автоматами. Нас вигнали, змусили звільнити приміщення. І наш тоді ще інститут, зараз це вже університет, було переміщено спочатку в Маріуполь, а потім Міністерство внутрішніх справ перемістило нас у Кривий Ріг.

З січня 2015 року я працювала у Кривому Розі. Потім наш інститут почав розвиватися, і було відкрито факультет у Маріуполі. У 2018 році я з чоловіком переїхала працювати у Маріуполь. Чоловік працював в охороні на заводі. З 2018 року ми жили в Маріуполі до сумних подій у лютому 2022 року.

У лютому частина людей виїхала з міста, але ми залишилися у Маріуполі, бо тоді ще не було бойових дій. Потім ми залишилися без світла, без тепла, як і усе місто. Почалося не життя, а виживання: стріляли, світла не було, були залишки продуктів. Так і виживали, але було дуже важко без води.

Дванадцятого березня російські літаки скинули бомби у дворі поруч з нашим будинком. Частина будинку загорілася, а в нашій квартирі, яку ми винаймали, повністю вилетіли вікна, балкон зруйнувало, вибило двері.

Ми схопити деякі речі  й вимушені були піти з тієї квартири. Наш син теж винаймав квартиру у Маріуполі, але тоді його вже не було у місті. Він залишив нам свої ключі, й ми пішли у його квартиру, яка була на проспекті Миру, ближче до драмтеатру. Там теж було неспокійно, але ми залишалися в тій квартирі, коли стріляли, бомбардували. Одного разу дві сусідні квартири загорілися й вигоріли, але ми вціліли. 

Тільки двадцять третього березня випадково нам вдалося виїхати. Спочатку ми виїхали в Бердянськ, а там тиждень чекали на евакуаційні автобуси. Це була державна евакуація під керівництвом Ірини Верещук. Дякуємо, що нас вивезли, тому що самостійно ми не могли виїхати.

Ми дуже довго добиралися до Кривого Рогу, де знаходився мій колектив, і працював наш університет. В Бердянську тільки вдалося подзвонити й повідомити колективу, що ми живі та їдемо. Вони були дуже раді, створили нам умови для життя: дали кімнату в гуртожитку, прийняли нас добре. У Кривому Розі я почала працювати, стало трошки легше, але чоловік погано себе почуває, бо він після мікроінсульту. Нам було дуже важко, але колектив підтримував мене.

У травні був наказ всім переїжджати в Кропивницький, тому що університет, за наказом МВС, було переведено в це місто. Так ми опинилися тут. Чоловік не працює, бо в травні вночі зачепився за щось у хаті, впав і зламав шийку стегна. Йому потрібна була операція, тому ми займали гроші й зверталися, де тільки могли. Для нас збирали кошти, щоб придбати цей протез, тому що безкоштовний був дуже важкий і не підходив. Згодом ми зробили операцію, мій чоловік почав ходити: спочатку з ходунками, зараз - вже з паличкою.

Нам дуже велику допомогу надав центр “Я - Маріуполь”, адже там нам компенсували витрати на протез. Я дуже вдячна, тому що для нас це дуже-дуже велика допомога. І центр “Я - Маріуполь” постійно нас підтримує, надає нам і продуктові набори, і гігієнічні набори, і ліки, і медичні консультації. Це для нас зараз дуже важлива і дуже сильна допомога. Так що хочемо подякувати всім. 

Наразі я працюю, а чоловік на пенсії, бо здоров'я немає працювати.

Ми не чекали, що нас росія буде бомбити. Коли на нас вже кинули бомби, то це було найстрашніше.

Шокує, коли гинуть люди, коли в Маріуполі лежали, прикриті куртками, вбиті люди. І на землі, і на лавках, і в авто сиділи - це неможливо забути. 

Дуже дякуємо Фонду Ріната Ахметова, який нам надає усіляку допомогу, тому нам не так важко, як іншим переселенцям зараз.

Хотілося б, щоб війна закінчилася в цьому році, щоб все було Україною, і якось можна було з полегшенням видихнути людям. Ми чекаємо перемоги й віримо в силу ЗСУ.