Мені 31 рік. У мене є чоловік і троє дітей. Ми жили в місті Молочанськ Пологівського району Запорізької області.

24 лютого прокинулися від дзвінка батьків. Вони сказали, що почалася війна. Ми не могли в це повірити, бо в місті було тихо. Потім з чоловіком вийшли на вулицю й побачили, як пролетіли ракети. Згодом почули вибухи в Мелітополі. Ми надіялися, що далі Мелітополя загарбники не підуть. На жаль, вже через три дні вони зайшли в наше місто. 

Під час обстрілів ми сиділи в погребі. Були такі потужні вибухи, що навіть банки на полицях підстрибували. Ми дуже боялися за дітей.

Часом зникало світло та зв’язок. Ми маємо рідню в Херсоні. Дуже хвилювалися, коли не мали змоги зателефонувати їм. 

У магазинах не було цукру, солі, макаронних виробів. Ми виживали завдяки тому, що мали вдома. У нас була картопля, м’ясо, яйця. Ми обмінювали у родичів яйця на молоко. 

Ми надіялися, що нас швидко звільнять. Не дочекавшись цього, знайшли перевізника і виїхали. Узяли з собою лише найнеобхідніше. Нам пощастило: ми проїхали блокпост у Василівці за один день. Приїхали у Запоріжжя до двоюрідного брата, а потім знайшли житло. Батьки залишилися вдома. Вони наглядають за нашим майном. 

До війни я працювала листоношею. Зараз не працюю: дію трудового договору тимчасово припинено. Чоловік працює у ДСНС.

Надіємося, що війна скоро закінчиться. Уже хочеться додому. Сподіваємося, що до літа повернемося.