Іван Анатолійович – лікар. Його родина виїхала з Маріуполя на початку війни, а він залишився допомагати людям, допоки це було можливо.
Мені 36 років. Маю дружину, сина й двох доньок. Доньки народилися під час війни. Ми з дружиною – лікарі. Жили й працювали в Маріуполі. Вагітна дружина разом з восьмирічним сином виїхала на третій чи четвертий день війни, а я залишився і працював у лікарні, поки вона не потрапила під контроль окупантів. Виїхав 17 березня.
24 лютого ми прокинулися від вибухів. Я, як міг, заспокоїв родину і поїхав на роботу. У лікарні побачив наслідки обстрілів: серед поранених були як військові, так і цивільні. Лікарня мала певні запаси медикаментів. Адміністрація намагалася забезпечувати усім необхідним.
Мене шокувало все, що відбувалося в Маріуполі. Внаслідок обстрілів багато людей отримали тяжкі поранення, ще більше – загинуло.
Коли я побачив, що люди виїжджають з міста, також сів у машину й поїхав. Взяв з собою знайомих. Ми дуже довго їхали до Запоріжжя. У Токмаку зупинилися на нічліг. Я вдячний людям, які прийняли нас у себе, нагодували й дозволили переночувати. Зараз я з родиною живу в Тернополі. Працюю в лікарні.
Найважче – покинути домівку й рідне місто, втратити роботу. Дякувати Богу, всі рідні живі.
Я думаю, що війна закінчиться не так швидко, як нам би того хотілося.
Майбутнє свої родини бачу в Україні. Воно буде світлим. Ми будемо мати власне житло, працюватимемо, діти більше нічого не боятимуться і їм всього вистачатиме.
