Соколова Валерія, учениця 10 класу КЗ "Ліцей""Перспектива"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кранкус Ольга Миколаївна

Війна.Моя історія

Ранок 24 лютого був напруженим. Всі розуміли, виразка під назвою росія почала стрімко ширитись нашою країною. Нескінченний потік новин поглинав мене з неймовірною швидкістю. Здавалося, що це все нескінченний жах, зараз я розплющу очі, і все буде,як раніше. Лише здавалось...

Далі була перша сирена (дуже страшна), пусті полички в магазинах, нерозуміння, що далі; і страх за рідних і близьких. Ніхто не міг залишатись осторонь.Українці як ті мурахи, які захищають своє королівство почали гуртуватись.Моя родина теж...

Ми стояли черги, щоб добути бензин для коктейлів Молотова, збирали скляні пляшки, відшукували тканину, везли продукти харчування до пунктів збору, несли обігрівачи для перших переселенців. Ходили до школи плести маскувальні сітки.Так робили всі! Народ усвідомив, що лише разом ми зможемо боротись з чумою 21 століття.

Потім полетіли перші ракети повз наш дім. Тоді на початку було дуже страшно... Пам’ятаю стан, коли я заклякла. Я не могла поворухнутись від жаху. Це зараз я вже можу розрізняти що летить: ракета, літак чи безпілотник, а тоді я не розуміла...

Кожен ранок починався з дзвінків і sms до рідних і друзів. Аби тільки всі були живі і здорові... Чоловіки кілометровими чергами стояли біля військкоматів. Всі розуміли, що треба йти на захист своєї країни і родини.

У квітні на фронт пішов мій дядько, а в вересні загинув...Я пам’ятаю, як кричала моя мама, немов дикий поранений звір...Тепер, дядькові назавжди 36, від нині і на віки він наш янгол-охоронець...

Війна відібрала в мене дитинство. Війна, ні навіть не війна, а росія відібрала життя в багатьох дітей і дорослих...Все більше і більше, йдучи по місту, я помічаю чорні хустини...Так, так, саме не людей, а ці кляті чорні хустини...

Чому так? Тому що жінка, яка втратила сина, чоловіка, батька, брата - вона разом з ним втрачає і своє життя... Ця жінка стає просто чорною хустинкою, яка не розуміє, чому вона ще дихає...

Віра в те, що ми переможемо, не згасає! Ми обов’язково переможемо! Тільки шрами болітимуть! Болітимуть на багато поколінь вперед! Не пробачимо ніколи!