Мені сімдесят років. Я жила в місті Василівка Запорізької області. До війни працювала скарбничою у профспілковій організації, а донька – у лікарні. 28 лютого вона наполягла на тому, щоб я сховалася в лікарняному бомбосховищі. Тоді росіяни дуже активно обстрілювали нас.

Було страшенно неприємно зустрічатися з російськими військовими. Весь час треба було опускати очі, щоб не дивитися на них. Це пригнічувало. Та найбільше дошкуляли обстріли. Ми спали вдягнені. Коли чули вибухи, відразу спускалися в підвал. Двічі окупанти приходили до нас додому з обшуком. Це було неприємно і страшно.

Газ і вода були до нашого від’їзду. Донька отримувала гуманітарну допомогу. Ліки були. По хліб ходили в центр міста. Це було небезпечно. 

Одного разу росіяни застрілили хлопця, котрий перебігав дорогу. Бігати не можна було. Влучили в лікарню, у підвалі якої ми ховалися. Зруйнували другий і третій поверх.

У квітні ми двічі намагалися виїхати, але нас не випустили. Другого травня оголосили, що з Маріуполя їхатимуть автобуси. Сказали, що можна приєднатися до колони на власному транспорті. Ми поїхали. Нас тоді пропустили, а маріупольців – ні. Нас було шестеро людей у Жигулях.

Зараз ми мешкаємо в Запоріжжі. Внук надав нам квартиру. Донька влаштувалася на роботу. Від сусідів дізналися, що влітку на нашому городі вибухнув снаряд. Внаслідок цього зруйновано літню кухню і душ. Вибуховою хвилею віднесло паркан на інший бік вулиці. Осколками посікло дерева.