24 лютого ми з чоловіком збирались йти здавати аналізи. Поставили будильник раніше. О п’ятій ранку підійшли до вікна, а там - величезна черга до заправки. Чоловік пішов до аптеки, а поряд упав снаряд. Отакий був перший день війни. 

Коли бомбили телевізійну вежу, ми були у сусідньому під’їзді. У квартирі вилетіли шибки, ми попадали на підлогу. 

Мої учні пропонували мені виїхати в різні міста і навіть країни. Ми з чоловіком поїхали до Полтави. Нас вивозили харківські волонтери, бо я побоялась, що чоловік сам не справиться за кермом. Ми виїхали 7 квітня. До цього ми були на п’ятому поверсі у своїй квартирі. Мені снились страшні сни. 

В Полтаві нас дуже гарно прийняли мої колишні студенти. Потім ми переїхали до Кам’яного у Сумську область. Зараз ми в Кам’яному. Нам тут дуже добре, про нас піклуються. Волонтери дають допомогу. До Харкова ми не повертались ні разу після евакуації. Збираємось поїхати, але страшно.

У нас є родичі в Києві, Харкові. Відносини не змінились. У чоловіка в Сімферополі живе рідний брат він такий же патріот, як і ми. Ми з ним часто спілкуємось.

 Мені дуже хочеться дожити до перемоги. Я дуже хвора, перенесла інсульт.