Колесник Олександра, 14 років, учениця Бердянської гімназії №1 «Надія», м. Бердянськ, Запорізька обл

Конкурс есе "Один день"

Війна…Якось зненацька і раптово увірвалася вона в моє життя.

Я знала, що війна несе каліцтва, смерть, втрати, але до кінця не усвідомлювала суті цього слова.

І ось війна розпочалася зовсім поруч, тут, близько, в моїй душі також…

Спалах. По підлозі у центральному залі розповзлася пара, яка походила на темнуватий сніг, усе відразу поглинув густий туман. Тіла воєнних, наші валізи, усе. Останнє, що ми побачили крізь завісу сіро-білого диму, це одного з наших, який посилено жестикулював, іноді показуючи кінцями пальців у бік моєї сім‘ї та інших громадянських в аеропорту.

Відразу ж, один із них знайшов мене, сестру та батьків на дотик, згуртовуючи наші тіла в одну купу, направляв у потрібний бік, скоріше за все, намагаючись вивести нас із цієї будівлі, що за декілька хвилин, як мені здавалося, стане місцем бою.

Нам нічого не пояснювали. Перед солдатом стояло лише одне завдання - довести нас до безпечного місця.

Холодні руки, льодяна температура яких відчувалася, незважаючи на товстенні рукавиці, грубість яких теж була дуже виражена. Мої очі бігали з боку в бік, ніби намагаючись знайти існуючу чи неіснуючу небезпеку.

Я відчула незгасаюче тепло матері, яка тримала мене ніжною долонею за плече, батька, що тримав на плечах малу сестру - маленьке тремтяче тільце. Напруга ставала дедалі сильнішою та розповсюджувалася як страшна зараза, чума, але через дотики. Зрозуміти стан одне одного тепер можна було лише за ними.

Коли мамина долоня починала невпинно, мимоволі крутити між пальцями, стискати та ніби роздирати доволі довгими і загостреними нігтями мою поролонову куртку, невеликий морозець пробігав моєю шкірою.

У кожного з нас в голові крутилася думка: «А що як ми не виберемося?»

Темна, дрімуча надія затаїлася в наших серцях, але чи стане ця мрія реальністю? Ніхто з нас цього не знав.

Лише маленька сестричка була у повній невідомості. 6-річна дитина лише знала, що ми мали полетіти на «самольоті», - так вона називала літаки, - до бабусі. Та наразі міцно й ціпко впилася крихітними пальчиками у батьківську спину.

Але й вона мовчала. Це мовчання було нашим спасінням та найбільшим горем. Крізь понуру тишу чулися тільки наші м‘які, нешвидкі кроки. За кожним наступним поворотом диму ставало менше і менше, порожні невеликі коридори персоналу, що вели до запасного виходу, могли стати для нас вічною в’язницею.

І хоча за кожним наступним поворотом була вірогідність зустрічі із нападниками, наш вояка навіть не тримав перед собою гвинтівку, єдине пояснення, яке я знайшла для себе – він не хотів нас лякати передчасно. Він хотів зберегти той спокій, якого і так вже не існувало.

У цих коридорах не було нікого, окрім нас, скоріше за все, персонал вже чекав біля дверей, обнадійливо.

Ще один роковий поворот та ми опинилися віч-на-віч із ворогом. Швидко відреагувавши, той наставив на нас зброю, тим самим заставляючи принишкнути та завмерти.

Український солдат не забарився і різко відпустивши нас, взяв його на мушку.

Вони просто стояли. Ця бездіяльність змушувала боятися ще більше. Схоже, супротивник був один. Усі намагалися не рухатися, аби не накликати на себе горе.

Вони дивилися один одному в очі, я не можу навіть уявити, що вони зараз відчували. Можливо, страх, можливо, ненависть.

За кілька секунд мовчання батько повільно опустився на одне коліно та спустивши доньку, став, закрив дівчинку та свою дружину разом зі мною, собою.

Ніхто не хотів бою, а залучати до нього цивільних, та ще й дітей разом з ними. В моїй голові промайнула думка: «Ці вояки теж чиїсь родичі, чиїсь сини, мужі, можливо, батьки. Але вони всі на полі бою жорстокі боронителі своєї країни та її громадян: чи означало це те, що вони мають заради своєї сім’ї вбивати чужих? Захист – оце робота, а вбивати тільки небеса мають право».

Сліз не було, ні в кого з нас. Ми лише стояли та дивилися ворогу в очі,  бо нічого не могли та й не мали робити. І я можу сказати точно, коли дивишся цьому чоловіку в зіниці темних очей – розумієш, що він того не хоче, то є наказ. У нього в роговиці як танцювали лейтенант та чорт, а в темній зіниці грала тиху пісню совість.

Люди - непередбачувані істоти, а люди зі зброєю - це непередбачувані істоти, яких треба боятися.

Перевівши погляд на сестричку  за татовою спиною, я посміхнулася. Тепле відчуття спокою та наскрізне наповнене прохолодою повітря переповнювали мої легені.

Вони чекали один від одного чогось. Хтось мав здатися, навіть не здатися, а поступитися. Не глянувши на нас, українець опустив гвинтівку та простягнув руку назустріч силовику. Секундна пауза, та другий відступив вбік, опустивши очі донизу, долонею показавши туди, звідки він прийшов. Батько пропустив нас вперед та кивнув воякам. Але я вже накивала п’ятами.

Ось, саме так, розпочалася для мене війна в Донецькому аеропорту. До цього часу вона в моїй душі. Я сподіваюся, я вірю в те, що мир витіснить війну і в країні, серці, поселиться спокій і віра в мирне майбутнє. Саме буде так!