Мірошниченко Софія, 16 років, учениця КЗ «ЛЗШ І-ІІІст. №13», м. Лисичанськ, Луганська обл.

Конкурс есе "Один день"

Дитинство…такий чудовий та безтурботний час. Найкращий час для мрій.

Моє дитинство було б майже ідеальним, якби в нього не ввірвалося криваве слово «війна».

Коли мого міста торкнулися воєнні дії, мені було всього дев’ять років. У той день, як здавалося найзвичайніший, я відчула, мабуть, найсильніший страх за усе своє життя.

Був звичайний, теплий літній ранок. Який миттю обірвався страшною сиреною та моторошним шумом воєнних літаків.

Мій дідусь одразу все зрозумів і швидко відвів мене із сестрою в підвал та зачинив нас там. Поки ми сиділи у підвалі, якомога швидко намагалися сховати усю худобу, що би раптом її не зачепило. Моя сестра майже не боялася, а можливо й боялась, але не видавалася, натомість я була дуже налякана бо боялася за себе, за дідуся з бабусею, за маму хоч вона була далеко. Моїм сльозам і крикам не було кінця.

На щастя, у той день все затихло, але люди тоді вже зрозуміли, що це не кінець. В той же день бабуся зателефонувала нашій мамі до Києва, та сльозно прохала, щоб вона забрала нас із сестрою до себе. Мама наступного ж дня сіла на потяг та приїхала по нас, а ще за день вранці ми були на шляху до Луганська.

Ми вже думали, що все позаду, але попереду було ще багато жаху.

Коли ми вже були у Луганську, ми почули від людей нібито Росія найближчими днями захопить місто, і що мабуть нам вдасться останнім потягом звідти втекти. Ми не зовсім прийняли це до уваги, придбали квитки до Києва та рушили до магазину.

Ми відійшли від вокзалу, до нас почали доноситися страшні вибухи. В мене знов почалася паніка, хоч мама й намагалася довести, що вибухи далеко.

Через якийсь час вибухи припинилися, і у місті стало тихо, ми повернулися на вокзал. Там було гамірно, багато людей чекали потяг у залі очікування. Мама вирішила вийти з приміщення щоб зателефонувати бабусі, а ми з сестрою залишилися сидіти та чекати маму.

Раптом помітили, що на пероні почалася метушня, люди швидко забігати до вокзалу, голосно кричати, що на коліях розстріляні військові.

Так і було – поки люди чекали свої потяги прямо на коліях військові почали розстрілювати один-одного. До такого, мене маленьку Соню життя зовсім не готувало! Ми вже думали, що не врятуємося ніколи і залишимося тут назавжди.

Але вдача посміхнулася нам. По гучномовцю було повідомлено, що на колії прибуває потяг Луганськ – Київ. Ми якомога швидше побігли до потягу, ніби він був нашою останньою ниточкою до спокійного життя. Ще мить і ми вже їдемо…я відчула що страх почав відступати від мене.

На одній із станцій у потяг забігла жінка з двома дітьми і почала благати провідницю впустити їх до потягу, бо їм більше нема куди діватися.

Тоді я ще не зовсім усе розуміла, а зараз, мені вже 16 років, розумію ту жінку…як моторошно, коли ти залишаєшся з дітьми та будь-якою ціною готова рятувати їх, вона навіть не знала куди прямує потяг…

Наступного дня ми вже були у Києві.

Хоч я і розумію, що тут я в безпеці, все одно було дуже страшно. Спочатку я дуже лякалась літаків, які літали з Борисполя.

За кілька днів нам зателефонувала бабуся та повідомила, що в один з будинків на нашій вулиці влучила міна, і люди, що там жили, залишилися без даху над головою. Згодом на нашому селищі ще багато будинків взірвали. Після цього зв’язок з рідними з Лисичанська обірвався на декілька тижнів. Лише з новин ми знали, що у нашому місті зараз війна!

Коли ми поїхали до Полтави, ми дізналися, що Лисичанськ звільнили двадцять четвертого липня. Ми зраділи, тому що зможемо повернутися додому.

Вже пройшло сім років, а я й досі згадую ці події з жахом. Війна залишилася для мене головним страхом у житті!