Крюкова Людмила, учениця 9-А класу ЗЗСО №57, м. Херсон

Вчитель, що надихнув на написання есе: Плакида Ніна Петрівна

"Війна. Моя історія"

Війна. Одне слово, а скільки воно вже може розповісти звичайному українцю. Напередодні двадцять четвертого лютого до мене доходили плітки, однак тоді для мене – це був абсурд. А ось того дня я прокинулася рано, адже пам’ятала, що вранці маю доробити деякі справи. Вставши з ліжка, пішла на кухню та зустріла там дідуся, який безтурботно готував сніданок – бутерброди. Коли ми, врешті, сіли за стіл, пролунав сигнал повітряної тривоги, який і досі змушує мене згадувати цей день.

Саме того дня після дзвінка моєї бабусі, я зрозуміла, що насправді трапилося. Я увімкнула телевізор та уважно слідкувала за подіями. «Аеропорт вже розгромлений,»- згадувала я слова почуті, майже, щойно та почала ще більше хвилюватися, коли моя мати опинилася поза зоною досяжності. Саме в цю першу годину усвідомлення я відчула сильний неспокій. Визирнувши у вікно, довга черга до магазину впала мені в очі. Тихо, прохолодно та моторошно.

Дні плинули довго, сіро та зовсім не зрозуміло. Ще в перший день серед моїх однокласників ворушилася жвава розмова, що ставала тихшою щодня. Усім було страшно, ніхто не був готовий або як я не міг повірити.

Літо того року було дуже неоднозначне, уже тоді я вирішила, що воно було найгіршим, я ще не знала, наскільки помилялася… Влітку мені нечасто доводилося виходити на вулицю, хіба що могла трохи погуляти зі своєю подругою, котра на той час ще була в Херсоні. Ми розмовляли, ходили по нашому мікрорайону та намагалися не говорити про нинішні події.

Якось так йшли дні. По місту роз’їжджали військові. Будні були неактивними та, як мені здавалося, проходили марно. Але в листопаді, все ж, нарешті, прийшли зміни. Невже, Херсон повернувся додому ?! Однак і тут, ми не могли довго порадіти. Попереду була холодна зима без опалення, електрики та водопостачання. Цілий місяць я сиділа вдома та не могла зв’язатися з навколишнім світом, адже не було ні інтернету, ні зв’язку. Кожного ранку я прокидалася з думками про безвихідь, про те, що я гнию в цьому відрізаному від всого місці. Навіть мої однокласники вже встигли втекти звідси, а я ні.

Я б почала сходити з глузду, але на порятунок прийшли «Пункти Незламності». Я почала ходити до них та завантажувати якісь домашні завдання. Це був хоч якийсь успіх! Особливо мене вразило співчуття та розуміння з боку викладачів.

Згодом я ходила до будівлі нашої школи та навчалась, бо там якраз був цей пункт. Я ніколи не забуду доброту волонтерів працюючих там та наших учителів з вельми великим серцем і доброю душею. Без них, а головне без нашої класної керівниці, невідомо чи дійшли би ми до таких успіхів. Велике дякую усім!

Зараз я виїхала в останній місяць канікул. Чому я писала, що помилялася, щодо минулого літа? Підтоплення було головним героєм вистави моїх канікул. Літо почалося з нього, продовжувалося з його наслідків та закінчилось переїздом до міста Хмельницький. У Херсоні залишився мій «дім», який оточений прильотами та розбитими вікнами, серед них є і наші. На жаль, те, що я вважала своїм домом зникло ще з початку повномасштабного вторгнення. Моя справжня домівка тепер – теплі спогади, а реальність – чужа. Все могло би бути інакше, якби не той день.

Але я вірю, що все зміниться. Моє рідне місто розквітне. Люди повернуться. Навколо пануватиме тиша та спокій. Збудуться слова Валерія Кулика:

Ми тільки віримо у наступ,
Який навік орду змете.
Переконання є святе.
Хоч день новий несе контрасти,
У небі – сонце золоте…