Крець Ірина Олександрівна, викладачка Харківської гімназії №40

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Лютий 2022 року. Усі говорять, що буде війна. Говорять, але не вірять у це.

На уроці один п’ятикласник каже: «А знаєте, коли почнеться війна? Тридцятого лютого!» Всі діти сміються, адже в лютому немає такої дати. Не буде ніякої війни!

Бо в неї ніхто не хоче вірити до самого кінця. І я теж не вірю, тому тривожної валізи не збираю.

А потім прокидаюся від вибухів. Згадую цей перший день. Жах! Ні! Не може цього бути! Страх, неприйняття, але треба щось робити. Біжимо з чоловіком до супермаркету, скидаємо у візок те, що ще залишилося на полицях. А далі кілометрова черга до каси. Ніхто з людей не стоїть мовчки, усі діляться новинами. Раптом чуємо, що карткою розрахуватися не можна. Гарячково шукаю у сумці готівку, натикаюся на медичну маску. Іронічно посміхаюся – найнепотрібніша річ.

Це був, мабуть, найдовший день…

А далі нові страшні дні, безсонні ночі. Безкінечно читаєш новини і чекаєш, що скоро все закінчиться. Ні, не закінчується.

У Харкові страшно. Вибухи. Сидимо у підвалі. А в мене мала дитина.

Що робити? Вирішуємо з чоловіком, що треба їхати. Збираю якісь речі, забираю дитину, їду. Чоловік залишається вдома. Тисячі людей на вокзалі. У вагоні немає де сісти. Посадила дитину. Сама майже добу на ногах. Вокзали, вокзали, вокзали. А потім чужа країна. Є знайомі, допомогли влаштуватися. Якось живемо. А чоловік вдома. Щоранку смс: «Як ти?» «Все добре», - у відповідь.

Тоді, у березні 2022, ми усі думали, що через два-три тижні все закінчиться, треба тільки десь переждати. Тому

на новому місці обживатися не хотілося, вчити чужу мову - теж.

Навіть весняний одяг не купувала, бо вірила у швидке повернення. Минали тижні, але війна не закінчувалася.

Через кілька місяців вирішую, що так жити не можна. Дуже важко. Хочеться додому. Повертаємось.

Життя моєї родини продовжується вдома, у Харкові, де кожен наступний день так само страшний, як і перший. Але недаремно говорять, що ніхто так не любить своє місто, як харків’яни. Любов до рідного міста та беззаперечна віра, що його захистять і нікому не віддадуть, роблять Харків міцнішим або, як говорять, залізобетонним. І нас самих також. Тому залишаємося. Ми вдома.