Ми з чоловіком жили в Гуляйполі Запорізької області. Я працювала директором Будинку культури, а чоловік – токарем. Про початок війни ми дізналися від доньки. Другого березня через наше місто пройшла колона російських танків. Були обстріли. Перший снаряд прилетів у наш двір. Через це ми виїхали до Запоріжжя. Тут живе наша донька. Ще одна мешкала в Оріхові. Вона також виїхала. Зараз ми разом винаймаємо квартиру. 

Було дуже тяжко покидати домівку. Довелося випустити корову, качок, курей, собаку. Ми їхали в колоні з десяти автомобілів. Вибиралися в об’їзд, через Новоселівку. 

Через наше місто постійно їздили колони російської техніки. Вони давили людей. Зокрема переїхали танком молоду дівчину, яка везла пошту. 

У Гуляйполі п’ять місяців немає води. Ми ходили по воду до людей, у яких були свердловини. Світла й газу також досі нема. Їжа у нас була. Ми ділилися нею з іншими. 

Мене запрошували у Фонд Ріната Ахметова. Там були психологи. Вони добре відволікли мене від того, що зараз відбувається. А потім приїздила Наталія Могилевська. Я познайомилася з нею. Вона виявилася простою й приємною жінкою. Я дуже вдячна усім, хто піклується про переселенців. 

Думаю, що війна закінчиться нескоро, але так само раптово, як почалася. Своє майбутнє бачу тільки в себе вдома.