Толочко Аліна, 9 клас, Зеленьківська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання — Лагодзя Галина Григорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мир… Яке величне це слово! У ньому об’єдналося щастя та добро, радість і любов. Мир — це спокійні вечори й ранки, можливість вчитися та спілкуватися зі своїми рідними та друзями. Але як легко та швидко може зруйнувати все це війна. Ми, українці, на власному досвіді переконалися в цьому, бо, на превеликий жаль, війна чорним вороном влетіла в нашу країну.

23 лютого 2022 року. Безтурботний, сонячний день. Для мене він був особливий, адже

тоді виписували з лікарні мого новонародженого племінника. Вся моя сім’я поїхала зустрічати нового члена родини. У цей же день ми мали ще одне свято — день народження моєї бабусі, тому саме в неї зібралася вся наша велика родина.

Ми були дуже щасливі, раділи цьому подвійному святу, а також поповненню нашої родини. Це був найрадісніший, найсвітліший день в моєму житті, який я провела в колі своєї сім’ї. Здавалося, моєму щастю немає меж!

І ось страшний ранок 24 лютого. Прозвучало — ВІЙНА! Сльози, страх, розпач, сумні роздуми: що ж буде далі? Щохвилини ми передивлялися новини та телефонували рідним. Почали збирати тривожні валізи та документи, облаштовувати підвал нашого будинку. У той же день тато пішов у територіальну охорону.

Наступного дня я прокинулася від гучного реву літаків над нашою хатою. Одразу я побігла шукати батьків. Вони повідомили мені страшну новину, що недалеко від нашого села був приліт ворожої ракети. У душі панував смуток, страх і це невгамовне питання: що ж буде далі? Дні проходили важко й тривожно.

Спали ми одягнені, бо під час повітряної тривоги сім’я спускалася в холодний, вогкий підвал. Уявляєте? З крихітним немовлям, яке постійно кричало…

Смуток, зневіра, розпач, страх поселився у наших душах. Жорстока та безжальна війна забирала все нові життя наших захисників. Не минула страшна звістка й нашу родину:

26 травня 2023 року привезли «на щиті» мого рідного дядечка — Толочка Ігоря Петровича, єдиного брата мого татуся, який воював під Бахмутом, у Кліщіївці.

Він був старшим сержантом, заступником командира бойової машини, навідником-оператором ІІІ окремої штурмової бригади Сухопутних військ ЗСУ. Під час виконання бойових завдань отримав серйозну травму, і його на 10 днів відправили до шпиталю, але він пролікувався 7 днів і відпросився на три дні додому. У перший день свого перебування на малій батьківщині дядечко провідав всіх своїх рідних, а на другий день від побратимів дізнався, що його бригада готується до важливого штурму й зі словами: «Як же ви, хлопчики, там без мене будете?» — почав збиратися в дорогу.

Не міг він залишити своїх хлопчиків-синочків, які лагідно називали його Батя (справді, він був найстаршим серед них). Через пару днів почався той важливий штурм, під час якого мій дядечко загинув, прикривши своїм тілом одного із тих хлопчиків. Незабаром у дядечка мав бути 50-літній ювілей, який він зустрічав уже на небесах, без нас.

Ця смерть сколихнула не тільки нашу родину, а й все село та Тальнівщину. Жителі рідного краю встелили шлях квітами, по якому рухалась похоронна процесія, та зустрічали Героя на колінах. Наш Зеленьків ніби прокинувся з глибокого сну, мої односельці зрозуміли, що війна — не десь там далеко, а вона поруч.

Люди почали гуртуватися, щоб плести маскувальні сітки, виготовляти окопні свічки, випікати смаколики, збирати передачки нашим військовим, донатити, хто скільки може, адже кожна копійка була важлива. Ми, школярі, теж активно допомагаємо нашим ЗСУ: виготовляємо адаптивні подушечки для поранених військових, пишемо листи для захисників, проводимо благодійні ярмарки та акції на потреби ЗСУ, малюємо малюнки, виготовляємо обереги, беремо участь у багатьох патріотичних конкурсах та флешмобах, проводимо зустрічі з військовослужбовцями та волонтерами, якими передаємо Різдвяні та Великодні подарунки тим, хто нас захищає, та багато іншого, що могло б хоч трішки підбадьорити наших захисників та наблизити Перемогу.

Ми переконані, що разом ми — сила й Перемога вже близько!