Віктор Григорович мав вдома все необхідне, великі запаси їжі. Але йому з дружиною довелось виїхати - залишатись було вкрай небезпечно

Ми жили в місті Оріхів. Було все гаразд, працювали, поки не почалась війна.

Обурює те, що росіяни стріляють здебільшого вночі, коли люди сплять. І стріляють вони туди, де немає військових: по дитячих садках, школах, автостанціях. Що це за війна з мирним населенням?

У нас місяць не було електрики, а опалення маємо електричне, тож виходили на вулицю грітися. Води не було, але ще був газ, можна було їсти приготувати. Запаси були такі, що ми могли і три роки не звертатися нікуди, а їсти своє, але довелося все кинути.

Поруч розривалися снаряди, уламки летіли на подвір’я, стало страшно за своє життя і ми з дружиною поїхали у Запоріжжя.

Тут отримуємо гуманітарну допомогу, дякуємо, що дають. Ми не перебірливі, що дають, тому раді.

Хочеться додому. Навідуємося один раз на місяць, але більше, ніж на один день, не залишаємося. По нашому місту стріляють, там вже відсотків 15 залишилося цілих будинків. Люди, які не можуть виїхати, і досі там живуть.

Ми з дружиною винаймаємо квартиру, живемо одним днем – чекаємо, щоб якнайшвидше він пройшов. Ми не бачили ні літа, ні весни через ці події. Сумуємо за дітьми та онуками. До вйни ми жили поряд, а тепер їх не бачимо.

Вдома життя було насиченим: ходили на роботу, щось вдома робили. А зараз лежу на дивані, дивлюсь телевізор і чекаю - може, щось зміниться на краще? Це не нормальне життя.