Мені 48 років. Проживаю в Снігурівському районі. В перший день війни я працював в полі, готував землю під посів. Потім побачив два вертольоти - вони розбили нашу колону на трасі. А потім вже пішли їхні колони. 

До мене почали росіяни їздити. Камаза забрали, ще джипа хотіли забрати, ну я його поламав. Сім’я виїхала раніше, а я з дванадцятирічним сином ще залишався, ми з ним згодом виїхали.

Нічого у нас не було: ні води, ні світла, ні хліба. Воду брали в криниці. Хліба ми останній тиждень, коли тут ще жили, не бачили взагалі, а так їсти було трохи. Ми свиню зарізали.

Рашисти в мене техніку забирали - і в груди автомати ставили. І бігали з автоматом по хаті - дітей шукали. За дітей було страшно.

Моя сім’я виїжджала разом із колоною - їх машин сорок було. Коли ми з сином виїжджали, то на блокпостах дивилися телефони, роздягали, наколки дивилися. А в мене було відео про Антонівський міст. Ну, виїхали нормально.

Я вірю, що ми переможемо. Я точно знаю, що Україна поверне всі свої землі. Звісно, це буде не за один день чи місяць, але я точно знаю, що правда на нашому боці.