Історії, які ви нам довірили
4:15 ранку. Збираємося виїжджати з міста. Тієї миті біля будинку падає снаряд, а в тебе на руках півторамісячна дитина. Їдемо. По машині б'ють осколки від снарядів, що розриваються.
Війна – це шрами на душі, серці та долі, на містах, землі, людях і країні.
Перший місяць війни ми переїжджали з місця на місце в пошуку безпечнішого прихистку. Ішов дощ. А ми в машині вп'ятьох – я, чоловік, син, невістка й онук, та ще й немовля. Ніч. Нам ніде ночувати – ніхто не хоче здавати переселенцям житло. У ці хвилини почуваєшся безпорадною, незахищеною та спустошеною.
У 2015 році осколки влучили в нашу квартиру – вікна розбиті, постраждали стіни, меблі.
«Не можу бути поруч з мамою»
Не можу забути того, що колись мирний квітучий Донбас перетворився на руїни. Багато заводів, шахт закрито.
Через цю війну я втратила стабільність і звичне життя. Була змушена покинути своє затишне й комфортне житло та змінити його на старе орендоване в чужому місті.
На тій території залишилася моя стара мама. А через блокпости пересування через лінію розмежування ускладнене.
Чи впливає це на моє повсякденне життя? Так, ще й як. Я не можу бути поруч з нею і прийти вчасно на допомогу.
Коли це все закінчиться?
Мирні жителі потребують різнобічної допомоги. Ті люди, які там живуть, кажуть, що крім Штабу Ріната Ахметова їм ніхто не допомагає.
У них у всіх тільки одне запитання: «Коли це все закінчиться?». Майже шість років пекла – обстріли не припиняються і сьогодні.
Війна. У ній страшне все.
Мрію повернутися у своє рідне мирне місто.
Щастя – це коли твої рідні та близькі живі та здорові.
Людина не знає, що на неї чекає попереду. І тільки у найважчу мить розуміє, яка вона була щаслива раніше. А головна цінність – це життя.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
