Ми з Криворізького району, нам тут зараз «весело». Я не виїжджаю, бо моя старенька бабуся хворобою прикута до ліжка. Сидимо тут і дивимося на те, що коїться навкруги.
В перший день війни я була на роботі, в інтернеті прочитала, що почали бомбити Київ. Звісно, був страх, хвилювалась за дітей, не знала, що робити далі. З дітьми ночувати в підвалі важко.
У тому місяці в нас у дворі вбило людину. Це для мене шок був.
В родині стрес у всіх, шок. Діти бачать і чують вибухи. У подальшому прийдеться психічне здоров’я лікувати.
Я працюю в державній установі. Нам урізали заробітну плату, а в мене двоє дітей, чоловік не працює. Ми живемо в сільській місцевості, тому проблем з харчами немає. У нас є своє щось, і на бабусю видають допомогу. На колишній роботі допомагали памперсами для бабусі, і гуманітарна допомога приємно дивує.
Мені здається, нашим можновладцям сідати за стіл переговорів і вирішувати подальшу долю, бо немає нічого важливішого ніж життя людей, дітей.